Андрій Баштовий, видавець The Village Україна, про волонтерство, життя і смерть на війні в об’єктиві та мобілізацію до війська.
Читати
Для Андрія Баштового повномасштабна війна почалася в обід 24 лютого.
Після йоги й плавання він сів біля басейну, відкрив новини ― і, сидячи на сонячному Балі, побачив, що на Україну полетіли російські ракети. У те, що це може трапитися, він не вірив до останнього.
Увімкнув ноутбук. Побачив, що двоє колег із The Village не сплять. І почав нічну зміну новин. За кілька годин в Україні прокинулися й інші журналісти та журналістки, що підхопили в Андрія стрічку новин, а він, кинувши речі у валізу, помчав в аеропорт. Літаки затримувалися, він не встиг на рейс до Стамбула і в дорозі друзі змінювали йому квитки. У Джакарті знову сів за новини нічної зміни, зранку ― Стамбул, Будапешт, машина до кордону. Варіанту не повертатися до України Андрій навіть не розглядав ― ані як журналіст, ані як син, ані як громадянин.
― На виїзд з України була величезна черга людей, а з угорського боку ― лише я, ― пригадує Андрій. ― Без теплих речей пензлюю через кордон. На тій стороні мене забрали друзі. Дорогою до Львова ми спинялися, роздавали дітям у машинах солодощі. Це було сюрреалістично.
Андрій ночами писав новини, а вдень волонтерив для військових ― допомагав облаштовувати позиції, розвозив воду, їжу, протитанкові їжаки, шоломи, бронежилети.
― Це було хаотично, ми не мали досвіду системного волонтерства, ― розповідає Андрій. ― Потім стало зрозуміло, що процеси з режиму «ривок» треба переводити в режим «спринт», а далі ― «марафон».
The Village визначився з тим, як працювати. Раніше у великому місті був стиль, заклади та інфраструктура, а тепер ― відбувалася війна. Тож про це й писали. Зосередилися на простих інструкціях, закликах до дій та людських історіях. У перший місяць до команди приєдналися колишні колеги і як волонтери допомагали витримати цілодобовий режим роботи. Постили передусім у Telegram-канал «Нормальні новини», на сайт писали те, що встигали.
― Ми просто фігачили, як могли. Треба було інформувати людей, але не вигорати, ― каже Андрій. ― Тиждень можна без сну протриматися, а 4 місяці — ні. Тому нам довелося трошки себе обмежувати в інтенсивності роботи, іноді я навіть наїжджав на колег, якщо бачив, що вони працюють більше, ніж мають. Примушував піти поспати. Це реально спрацьовувало.
У перші дні Андрієві писали знайомі росіяни: «Нам так шкода, що це все відбувається, ми не маємо до цього стосунку». Він на ці прохання про індульгенцію не зважав.
― Мені взагалі байдуже, чи мучить їх совість. Мені взагалі «по́боку», чи шкода. Якщо шкода, то нехай роблять щось у своїй країні, щоб вона не нападала на інших, ― каже він.
― Мені навіть по-журналістськи нецікаво, що вони переживають зараз ― є набагато цікавіші теми. Єдине бажання ― щоб вони до нас не лізли. Їхнє осмислення ― по-барабану. Те, що відбувається ― це крах імперії. І коли вона дохне, то викидає всі ці токсичні гази при розкладанні, агонізує, смикається, намагається когось із собою забрати.
У цьому випадку ― нас. І має на це великі шанси, бо це величезна машина, у якої до хріна ресурсів. Наша задача зараз ― щоб вона нас не потягнула.
Як тримається країна, Андрій бачив на Чернігівщині, Сумщині, Харківщині, Донеччині, Запоріжжі ― фотографував для іноземних медіа, збирав історії, хотів бачити все на власні очі. Дивувався, що Чернігів, Суми чи Охтирка досі існують, хоча на відстані здавалося, що їх стерто з лиця землі. Радів розбитим російським колонам. Захоплювався місцевими керівниками, які в кризовій ситуації не покинули свої громади й області, а відстоювали країну, за яку їм справді боліло. Допомагав збирати кошти для відновлення сіл Чернігівщини. Тішився, коли бачив бабусь на Запоріжжі, які садили городи, попри все. Обстрілів не боявся ― і тепер думає, що страх його ще наздожене.
― Камера дуже рятує, це такий емоційний фільтр, ― розповідає Андрій. ― Наприклад, у Сєвєродонецьку люди під час тривоги бігли в укриття, там це справді серйозно, я знімаю це, знімаю літню жінку, яка повільно веде свою маму ― а в мене навіть руки не тремтять. Бо я геть не думаю про те, що відбувається навколо ― думаю тільки, як це зняти. З одного боку, це дає змогу працювати, з іншого ― колись потім мене може прорвати. Я досі не сприйняв те, що справді сталося в Бучі, хоч і знімав там. Я надмірно естетизую, але в мене було відчуття, що я дивлюся кіно.
Відчуття кіношності зникло лише тоді, коли Андрій мобілізувався.
Він був на зв’язку зі своїм черкаським військкоматом з 2015 року ― регулярно проходив медогляд, їздив на полігони, мусив би бути командиром загону тероборони. Словом, від мобілізації не ховався. Андрій саме знімав у Харкові для The Economist, коли йому зателефонували з військкомату й попросили приїхати на медогляд. За два тижні, коли він снідав у Києві, зателефонували знову ― сказали приїжджати наступного дня на навчання.
Навчання мусили тривати 6 тижнів, але виявилися скороченими до чотирьох. Спеціальність Андрієві теж змінили. На воєнній кафедрі НАУ він вивчав ремонт та експлуатацію авіаційного озброєння, під час навчань обрав іншу спеціалізацію, але вже дорогою з полігону вночі і її змінили:
― На ще більш веселу та динамічну, ― сміється Андрій. ― Я сказав би, одну з трьох найцікавіших. Коли вночі нам в автобусі озвучили напрямок і спеціальність, усі такі: «Же-е-есть, не може бути!». А я ґуґлив, бо й абревіатур таких не знав. Коли зрозумів, що це ― іронічно засміявся. Бо я ― 64 кг злості, ярості і смерті.
Страху Андрій не відчуває ― лише цікавість. Це власне й допомагає не боятися. Каже він це в переддень відправлення «на нуль», де буде командиром взводу. Досі не звик це вимовляти. Звикає, що маневру «відступ» не існує. Звикає до жартів про війну. До того, що з побратимів треба робити портрети, бо люди на війні зустрічаються надзвичайні. До того, що викладачі на полігоні не мають ані краплі радянськості, пройшли реальні воєнні операції і про кожного можна ледь не кіно знімати. Йти за ними на передову ― само собою.
Андрій, хоч і буде командиром взводу, не приховує ніяковості від цього. Знає, що його просто мобілізували, як інших, і на роль командира за особистими якостями не обирали ― просто так сталося. Лотерея. Чесно каже, що багатьох речей не знає і ніколи не робив. Не обирав фланг для кулеметника. Не копав справжніх окопів. Не переживав артилерійського обстрілу. Не віддавав бойових наказів. Не домовлявся з інженерними підрозділами щодо встановлення інженерних загороджень на позиціях. Не просив про артилерійську підтримку. Не робив запит на допомогу армійської авіації. Не знає, як насправді на це все відреагує.
Але й тепер він має з собою камеру ― без неї не готовий це все переживати.
― Під час війни найцікавіше ― це життя, а не смерть. Смерть просто є, вона стається ― так, треба допомагати, дякувати, цінувати, не бути байдужим до чужого горя. Але головна річ, яка відбувається під час війни, ― це життя. Усі історії передусім про це. Усі їздили по країні і бачили смерть і руйнування ― а я бачив життя. Головне ― не черствіти. Не казати, що це вже було. Не прирівнювати все до Маріуполя чи Бучі. Будь-який зламаний паркан якоїсь бабусі ― це важливо. Будь-який найдрібніший злочин має бути зафіксований і за нього має хтось відповісти ― якщо винного не завалили українські військові до цього. Оце наша відповідальність як журналістів. Якщо справедливість не буде відновлена, то несправедливість повторюватиметься.