Юлія Кочетова ― документалістка й фотографка. Вона розповіла про вагу передчуття, вплив війни на здатність відчувати та своє ставлення до смерті.
Читати
24 лютого 2022 року Юлія Кочетова прокинулася на Донеччині. Щоправда, спершу вийшов зі сплячого режиму її телефон ― о 6:30 Юля почула лавину сповіщень про повідомлення та пропущені дзвінки. Вибухів не чула ― біля фронту не вперше й за звичкою спить тут міцно. Поруч з Юлиним ліжком лежала камера ― і вона взяла її до рук.
У її номер забіг друг і колега Дмитро. Вони обнялись і постановили: що ж, треба жити й за цих обставин.
― Ти ж розумієш, що ми зараз живемо в моменті історії? ― сказала Юля другові вже в авто.
Дорогою вона зробила селфі. Додала #Ukraine і запостила в інстаграм, підписавши: «Дивися, світе, ти 8 років замовчував нашу війну на Донбасі, називав її кризою, конфліктом, ви всі були глибоко занепокоєні і цим підгодовували монстра. І те, що Росія дозволила собі так жорстоко, з таким масштабом наступити ще раз, напасти на Україну, ― це тому що світ навколо був поблажливим, а монстри не пробачають поблажливості, й мовчанка завжди вбиває».
Ще у дорозі Донеччиною пост набрав 30 тисяч вподобань і сягнув охоплення 4 мільйони. Тисячі людей почали підписуватись на Юлю. Телефон вона вимкнула ― і почала знімати. Першим був Краматорськ, де Юля зупинилась, щоб розповісти Die Spiegel про евакуаційні потяги. Її рішення не припиняти роботу було зваженим ― Юля прийняла його завчасно.
― Для мене це органічно, тому що коли я знімаю, то знаю: роблю те, що маю робити, ― згадує фотографиня тепер.
Проте ще за кілька днів до того вона сиділа в кав’ярні з другом і плакала: збиралась на схід, а всередині ― відчуття, що діятиметься жахливе. Їхати на фронт із таким передчуттям вона не любила ― війна, як і гори, не пробачає невпевненості, зухвалості й кепського спорядження.
Юля вже мала нагоду навчитися довіряти передчуттям. У 17 років, відвідуючи фотоклуб, вона вже передчувала, що буде знімати війну, ― хоча ніколи не хотіла ставати військовою фоторепортеркою. Проте тоді ж, у 2014-му, почала знімати ― бо це те, в чому може бути дієвою. Ще на Майдані Юля чесно визнала: медичну допомогу не надаватиме, бо не має достатньо навичок. Так само й зараз, на початку війни: вона вміє стріляти, але знає, що ефективною у війську не буде.
― Документальне кіно ― це моя заявка на вічність. Ми всі колись закінчимося, ми всі тут тимчасово, але якщо хочеш долучитися до історії, що твориться тут і зараз, треба бути ефективним. Необов’язково бути на полі бою, щоб допомогти історії трапитися й відбутись на нашу користь, ― говорить Юля.
Єдине, що може змінити її рішення, ― поранення чи вбивство членів родини на війні.
Колишній Юлин партнер навчив її прораховувати найгірші сценарії, щоб сприймати з полегкістю будь-який інший перебіг подій.
― Я постійно думаю, що може трапитися, якщо нас усіх фізично зітруть, ― каже вона. ― Це класна медитативна практика. Прийняття допомагає ставитися спокійніше до того, що ми живемо під час війни, яка невідомо коли закінчиться. І не факт, що наприкінці ми всі виявимось живими.
Публічна рефлексія про смерть, на Юлину думку, ― важлива й здорова річ, бо замовчування може призвести до ментальних розладів, суїциду. Теперішній рівень насильства має бути проговореним. Війна спростила Юлине сприйняття смерті, бо це обставина, яку годі змінити.
Перші насильницькі смерті вона бачила на Майдані. І з часом цей рівень насильства лише зростав. Юля була на Майдані в ніч побиття студентів ― прикривалася камерою. Знімала смерть Сергія Нігояна і їхала складати іспити в Інститут журналістики. Була на Інститутській в час розстрілів, коли навколо лежали десятки тіл. А потім трапилася війна ― так само зовсім не романтична.
Тепер Юля бачить, як в Україну приїздять люди, що знімають насильство вперше, ― вони часто романтизують професію. Інші ж сприймають цю війну як надцяту з тих, які бачили. Війна в Україні ― легкодоступна, достатньо прилетіти до Варшави, сісти на потяг до Львова чи Києва. Тож на цій війні Юля зустрічає фрилансерів із дешевим обладнанням, які приїхали зробити ім’я та гроші на людському стражданні. Або ж професійних колег, для яких ця війна далеко не перша і в них настільки притлумлений рівень емпатії, що до всього, що діється, вони байдужі. Зрештою, і перші, і другі їдуть у престур Бучею, де фотографують одне і те саме тіло.
― Рівень їхньої емпатії міг би бути вищим, ― говорить Юля. ― Дуже неприємно розуміти, що для когось твоя країна, історія, кров ― спосіб заробити. Знімати, писати, говорити про свою війну ― це дуже особиста історія. І я щоразу себе запитую, чи це особисте робить мене у професії слабшою, чи сильнішою. Ти знаєш мову й контекст, але тобі це болить у десятки разів сильніше, ніж іншим. Я б дуже хотіла втомитися і взяти перерву, але в нас немає такої розкоші, це наша війна і ми маємо робити свою роботу.
З 24 лютого Юля працювала на Донбасі, Харківщині та Київщині. Коли в одній з поїздок їхня команда потрапила під обстріл і сиділа в підвалі, на Юлю посипалась стеля. І тоді вона думала тільки про те, яке в неї класне було життя, бо немає про що жалкувати, і всі вечірки, кохання й навколишні люди були того гідні. Тоді їй стало спокійно.
Юлі важливо не те, як виглядають міста, а як виглядають люди у них, як виглядає вона щоранку. У всіх з’явилося в погляді щось, що вже ніколи не зміниться. Це ніби функція fade в обробці фотографії: потягнеш бігунець ― і світлина тьмянішає. Тепер потьмянішали всі, й цього не змінити косметичними процедурами.
― Ми всі пройшли точку неповернення, ― говорить Юля. ― Я бачу себе в дзеркалі щоранку і знаю, що змінилася. Я була приємніша і красивіша, як і ми всі. Тепер стаємо жорсткішими, спокійнішими, виваженішими ― але тьмянішими. Я дуже боюся, що потьмянішаю так, що вже не зможу нічого створювати. Що мене настільки травмують ці історії, що моя оптика вже не дозволить знімати світлі інтимні портрети. Мене як людину з високою чутливістю рятує гнучкість моєї психіки. Але високий рівень чутливості впливає так, що ти швидше втрачаєш свої кольори. Я свої вже частково втратила. Але свідомо собі щоранку кажу: «Юлю, привіт і поїхали далі».
Коли Юлі треба буде спинитися, близькі їй про це скажуть. Вона переконує, що відпочивати варто, ― навіть військові у час війни мають ротації. Не можна працювати постійно в умовах високих ризиків і небезпеки.
Попри ці ризики й небезпеки, Юля боїться тільки одного ― не знати, що далі. Це відчуття з’явилося в неї на Майдані. Будинок профспілок уже був у вогні, і вона з колегою забігла всередину, піднялася на сьомий поверх ― і побачила, що центр міста перетворився на поле битви. Тоді вона відчула, що наступного ранку може не бути. Це відчуття невідомості її переслідує ― лякає не те, що діється зараз, а те, що може статися потім.
Та разом з тим гріє відчуття потужного єднання.
― Ми не романтизуємо війну, бо це завжди насильство, руйнація, ― говорить Юля. ― Але і в ній є відтінки. Біженці, поранені, обстріли, розбомблені міста, смерть ― але водночас відбувається найпотужніша і найкрасивіша історія про єднання усіх. Ти просто знаходишся в лімбо, де всі з усіма заради добра. Ми всі справді воїни світла. Це матерія, прошивка, у якій ми перебуваємо, ― і годі пояснити це іноземцям або тим, хто не пережив цього досвіду. Ми за це платимо страшенно велику ціну, і ця ціна має не цифри, а імена. Імена дуже близьких людей, які гинуть за це. І я дуже сподіваюся, що цю єдність ми зможемо пустити в творення нової генерації, країни, цивілізації.
Та поки це лише триває, Юля читає. Уперше за місяці війни читає книжку про зло в літературі й мистецтві, що її подарував Юлі друг. Їй важливо рефлексувати про те, що стається з нею й країною. Вона мислить як режисерка, тобто глобальніше, й повинна досліджувати. Зокрема ― досліджувати зло. Добро зрештою переможе, вірить Юля, ― над цим і працює.