Мар'ян Кушнір

23 лютого. «Все буде добре».

24 лютого. «Ніхера не буде добре. Я помилявся».

Мар’ян Кушнір був упевнений, що Росія не піде на повномасштабну війну з Україною. Розмірковував як військові: росіяни не підготували польових шпиталів, банків крові, без яких годі підтримувати військо, тож буде хіба що провокація, невелика атака ― а її українські військові, без сумніву, стримають.

Тож коли 24 лютого у двері його готельного номера в Бахмуті постукав колега зі словами «Прокидайся, почалася війна», Мар’ян спершу подумав, що то такий журналістський жарт. Але це підтвердила і редакторка.

Попри пропозиції керівництва виїхати, Мар’ян вирушив у Мар’їнку на Донеччині, де очікував танкового прориву. Тиша. Тим часом водій, поміркувавши, вирішив, що не готовий працювати в умовах інтенсивних бойових дій, і повіз Мар’яна до Харкова. Там він пересів в авто до фотографа Макса Левіна і наступні два тижні вони працювали разом.

― Ми поїхали на окружну знімати підбиту техніку, ― розповідає Мар’ян. ― Там провели дві доби. Випущені танками снаряди, «Гради» ― літало все підряд. Військові готувались оборонятися, цивільні їздили туди-сюди, прилітали касетні бомби. Кадри звідти розлетілися. Потім ми вирішили, що основний театр бойових дій буде під Києвом, і перемістились туди.

Мар’ян висвітлював оборону Бучі, Гостомеля, Ірпеня, Бородянки, звільнення Макарова, півночі Київської області. Відтак рухався за інтенсивністю бойових дій ― Чернігівська область, уже добре знана Донецька, Харківська. Проїхав чи не всі найгарячіші точки.

З Максом Левіним роз’їхалися 9 березня, кожен по своїх завданнях. До того часу встигли вивести колону цивільних з Бородянки. Працювали практично цілодобово, спали в машині ― де вийде. Це виснажувало. Проте Мар’ян хотів і далі знімати в такому темпі, а Макс ― сповільнитися, придивитися, працювати над довшими історіями.

За кілька днів після прощання Мар’ян помітив, що довго не бачив знімків від Макса, та думав, що колега працює десь над документальною історією. А потім виявилося, що зник. Згодом знайшли його тіло.

― Ми з колегами обговорювали цю тему, ― говорить Мар’ян. ― Все пояснювала одна проста фраза: «Ми знали, що не всі з нас повернуться». Не факт, що ще хтось не загине.

11 березня Мар’ян отримав поранення.

За день до того йому зателефонували військові з 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону ― планували йти в штурм на Рудницьке, що на Київщині, і запрошували долучитися. Мар’ян уже довгий час співпрацював із цим батальйоном, висвітлював їхню роботу раніше, тож сумнівів, чи погоджуватись, не мав. На ранок підрозділ разом з добровольцями висунувся в атаку. Кількох військових поранили, двоє загинули ― командир вирішив, що це завеликі втрати, й підрозділ відійшов.

Мар’ян вирішив переночувати з бійцями на базі ― здогадувався, що може бути артобстріл. Знав, що робити в такому разі, але точно не чекав, що по піхоті вдарять ракетою «Іскандер», ― це вважається нелогічним. Проте саме «Іскандер» приземлився за 30 метрів від їхньої бази, зруйнувавши вщент одну з будівель. Мар’ян зазнав легкої контузії та поранення вуха. Медики його оглянули, доправили в госпіталь. Керівництво «Радіо Свобода» змусило перепочити, тож Мар’ян поїхав до Львова. І вже за тиждень повернувся на Київщину, де тривали бойові дії.

Наприкінці місяця звільняли північ області, й тоді сталась подія, що дала Мар’янові відчуття, що його праця ― не марна: разом з колегою він вивіз самотнього дідуся із села, яке обстрілювали росіяни.

― Він казав, що не покине свій дім. Не усвідомлював, що того дому вже практично нема і треба покинути це подвір’я. Він там зустрів свою молодість. Ми знімали відео і паралельно вмовляли його ― артилерія падала і перед його будинком, і за. Ще 15 хвилин ― і ми пішли б, бо це було дуже ризиковано. Він не міг іти, тому зрештою вивезли його на тачці.

Він поїхав у Малин, там пообіцяли, що перевезуть його у притулок на Житомирщині. Зі свого будинку він забрав найцінніше ― фотографію зі своєї молодості. Тоді я відчув, що займаюся не лише журналістикою, ― моя наполегливість залізти туди, де я перебуваю, врятувала бодай одне життя.
Мар’ян каже, що страшно йому було щодня, та найстрашніше ― на початках.

― Я розумів, що на власні очі можу побачити смерть друзів або труп дитини, ― говорить він. ― Але згодом я змирився з тим, що можу побачити все. Уже сталося все. Війна ― а що може бути гірше?

Мар’ян називає себе цивільним журналістом, який висвітлює бойові дії. Вперше він поїхав на лінію фронту у 2015 році, у Щастя. Відтак став одним із небагатьох журналістів, хто висвітлював війну навіть тоді, в час умовного «затишшя». Тепер каже, що та війна була зовсім іншою, навіть у найгарячіші фази. Натомість зараз ситуація змінюється щогодини, щомиті щось прилітає, є авіація. Мар’ян з легкістю оперує термінами, типами зброї, може відрізнити її на звук ― усе вивчав на власному досвіді.

У такій війні, що не схожа на жодну іншу, де захищається одна з передових армій, очевидно, що журналісти можуть постраждати. Тож рятує лише досвід. Він же дозволяє зрозуміти, коли варто зробити паузу. Мар’ян почув тривожний дзвіночок через півтора місяця практично безперервної виснажливої роботи, коли перестав звертати увагу на обстріли, ― сидів в автівці, чув вихід снаряда у свій бік, але тільки курив і думав, чи не познімати щось. Коли базові рефлекси порятунку себе дають збій, варто відпочити.

― Думаю, зараз я повернусь на фронт і знову буду боятися, ― говорить Мар’ян. ― Страх завжди є, це базова річ, коли навколо стріляють і вбивають, ― якби я не боявся, треба було би йти до спеціаліста, що виправляв би помилку в голові. Страх має бути контрольованим, що дозволяє вберегти життя, ― вчасно сховатися, не піти куди не треба.

Це страх локальний. Але боятися глобальних речей, як-от війна, немає сенсу ― пізно боятися.

Вибору, чи висвітлювати війну, Мар’ян перед собою не мав ― відповідь очевидна. У нього стільки досвіду і він стільки років працював із цією темою, що просто не міг не продовжити. Та вважає, що тим, хто не має досвіду і дійсно дуже боїться, рватися на війну не варто ― її можна висвітлювати й через інші теми. Натомість він має знання й контакти, а це нині найцінніше.

― Я спеціалізуюся саме на збройних силах, ― говорить Мар’ян. ― Військові знають, як я працюю, тому довіряють мені, допускають на позиції. Ця картинка бойових дій показує, як українські війська застосовують ту чи іншу зброю, яка в них тактика, ― і світ розуміє, що це не просто люди з вулиці, а підготовлені ЗСУ, що захищаються, а не нападають. І військові можуть покликати мене з собою в атаку, бо бачили мою роботу і знають, що я не перекручую, не створюю пропаганду, а показую все як є.

Мар’ян навчився працювати так, щоб не заважати бойовим діям. Розпізнає команди і відповіді, розраховує розташування військових, бачить, де можна сховатися і далі знімати, а не отримати поранення і стати тягарем. І довіряє відчуттю, коли варто бути тут і зараз, а коли краще чогось не зняти.

Разом з тим, Мар’ян бачить, як працюють закордонні ЗМІ. Вони знімають позиції так, що за кадрами можна визначити розташування українських військових. Транслюють обстріли у прямому ефірі ― як-от штурм Гостомеля, хоча це може стати інструментом коригування вогню для росіян. Не мають принципу, властивого українським медіа, ― «не нашкодити».

Для міжнародних ЗМІ достатньо мати будь-яку картинку, і байдуже, що вона не розкриває суті події і причетних до неї людей. Так само Мар’яна дратує ставлення до пересування фронтом ― більшість іноземних ЗМІ приїжджають на кількох броньованих авто, у команді 6-7 людей, які вимагатимуть од військових показати усе й відразу.

На фронт Мар’ян тепер їздить в автівці, яку називає «Леська». Купив її після поранення. «Леська» не нова, проте швидка й дизельна, а ще дешева ― її не шкода. Рух на війні ― це життя, тож ці характеристики важать найбільше. Машина виглядає цивільною, має маркування PRESS. Її вже впізнають на блокпостах. Військові, що зазвичай у дорозі вітаються лише з військовими, махають цьому авто.

Це ім’я Мар’ян обрав тому, що саме «Леською» називали машину, в якій його з колегою возили фронтом під час першого відрядження. І пізніше щоразу, приїжджаючи на Донбас, він натрапляв на це ім’я ― то до кота так зверталися, то на пляшці з «Колою» було написано. Таке ж ім’я має Мар’янова бабуся. Тож він вважає його для себе фартовим ― такий собі воєнний забобон.

― Це мій журналістський фарт, ― каже Мар’ян, ― якого бракує багатьом колегам. Треба і зняти, і виїхати. Інакше який сенс? І цей фарт супроводжує мене вже багато років.

Разом з фартом Мар’яна супроводжує розуміння, яким є справжній рівень української армії. Він спостерігав, як вона перейшла на контрактну форму і почала формуватися за принципом стандартів НАТО. У війську лишилися вмотивовані і готові вчитися. Прийшла молодь, яка не мислить паперами чи дзвінками, а коригує бій у месенджерах, управляє дронами, новітніми системами зв'язку, миттєво освоює нове озброєння і самостійно створює мобільну армію на пікапах чи мотоциклах, щоб виконати завдання щонайбільш ефективно і не втратити групу. Питанням було, як довго ця армія зможе стримувати Росію через проблеми з боєкомплектом. Проте вже стримали, вже змогли.

Єдина дилема на війні для Мар’яна ― чи дружити з військовими. Це дружба, що може завершитися похороном. Проте й не здружуватися з ними Мар’ян не може.

― Але й смерть журналістів, що висвітлюють бойові дії, у цій фазі війни може бути питанням часу, ― говорить він. ― Та найцікавіше бути журналістом, що зніме перемогу, першим повідомить про неї.

Для Мар’яна знімок перемоги ― це кадр української Феодосії, знятий з моря.