Богдана Неборак

24 лютого, коли в Києві пролунала перша сирена повітряної тривоги, Богдана Неборак спустилася в метро «Контрактова площа». Вона вперше використала його як укриття і вперше з початку пандемії побачила так багато людей без захисних масок. Але воліла про це не думати.

― На початку я поводилася, як Скарлет О’Хара з «Віднесених вітром» ― казала, що подумаю про все завтра, ― пригадує Богдана. ― Я весь час казала «пізніше».
На початку вторгнення Богдана поїхала до Львова, міста свого дитинства.

Вона довго не могла дивитися на себе в дзеркало, остерігаючись побачити зміни. Вперше нанесла звичний макіяж ― червону помаду та чорні стрілки ― у квітні, на першу виставу улюбленого Театру Курбаса. Вдалі лінії на губах та повіках були ніби поверненням собі себе.

Богдана майже нічого не фотографувала в перші місяці вторгнення ― їй не хотілося запам’ятовувати огорнуті для захисту статуї та заховані вітражі. Болісно було бачити, як ховають скульптури з її дитячих спогадів на Оперному театрі, про історію створення яких колись розповідав тато. Та все ж їй було соромно перейматися долею вікон, коли гинуть люди.

Спершу Богдана не могла читати. Повернулася до книжок на другий-третій тиждень вторгнення завдяки львівській бібліотеці батьків. Після довгих вагань узяла оповідання Хвильового і «Фієсту» Гемінґвея. Почала з оповідань.

― Я відчувала, що Хвильовий пише про переживання, дуже тотожні нашим. Він відкрився мені геть по-інакшому, ― каже Богдана.

Читаючи Гемінґвея, вона багато думала про концепцію втраченого покоління.

― Тоді в Україні багато говорили про те, чи буде в нас це покоління, ― пригадує Богдана. ― Я на це завжди кажу, що не знаю. Але з острахом думаю про людей, яким зараз випадає закінчувати школу, вступати до вишів. Ти й так мало знаєш про себе, а в умовах війни ще більш розхристаний. Як бути людям, які ще так мало знають про себе і не змогли скористатися простором університетського майданчика, де ти можеш смикати і дегустувати все, щоб довідатися щось про себе?

Богдана вважає себе більш захищеною, адже має за плечима вищу освіту, робочий досвід і певні знання про себе. Вона має інструменти від освіти для того, щоб працювати з тим, що важливо для неї ― і робити культурні проєкти, і писати треди про геноцид.

«Твітер» Богдани, де вона розповідає про деколонізацію та популяризує українську культуру, за рік зріс уп’ятеро. Спершу вона просто не бачила сенсу писати рефлексії українською, бо ж відверто не дозволяла собі їх. Тож почала писати англійською, своєю робочою мовою, про новини та те, що відбувалося навколо неї. Це був її спосіб каналізувати власні емоції. Коли щось дратувало Богдану, вона писала про Петра І, який «рубав вікна в Європу», про росіян у класичних романах, що мали більше стосунку до культури Франції, ніж до власної, про марність захоплення Достоєвським.

― Ці твіти були емоційними в інтелектуальному сенсі, ― розповідає вона. ― Така інформація дуже часто заходить англомовній публіці, стає для них абсолютним інсайтом.
Богдані було цікаво мати нову аудиторію, відкривати завдяки ній щось нове для себе. Її розважало, коли російські пропагандисти називали її «ученицею Геббельса». Писала вона переважно зі злості, і цю її щирість відчували ― так само як те, що пише вона про речі, які вже докладно дослідила. Її радувало, що люди за кордоном читали її твіти й замовляли книжки Жадана, наприклад.

― Є різниця в тому, коли закордонна аудиторія читає новини про країну ― і коли бачить, що там існує культура, яка має багато сотень років, їй є що розказати про себе. Культура це робить насправді значно багатше, ніж будь-яка журналістика, ― певна Богдана. ― А от інтерес української аудиторії зумовлений екзистенційними питаннями. Ти відчуваєш загрозу собі, своєму існуванню. З твоїм народом коять геноцид і це якось підштовхує до того, аби зрозуміти: а хто ж ти такий, що тебе хочуть знищити? Немає кращого способу відповісти на це, ніж культура. Українська культура може запропонувати історії на будь-який смак. Люди почали це відчувати і використовувати.

Це продовжило початий під час Революції Гідності рух до відкриття самих себе. Богдана пригадує слова Соломії Павличко про те, що якщо в нас не буде своєї популярної культури, вона приходитиме з інших країн ― себто з Росії. Екстраординарні обставини війни прискорили появу українськомовної популярної культури. Враз природними стали пости Vogue з добіркою цитат В’ячеслава Чорновола, українськомовні відео Олексія Дурнєва, Міши Кацуріна та заяви про перехід на українську мову Наді Дорофєєвої. Раніше цей сегмент закривала російська популярна культура, тепер же люди, які працюють з різними аудиторіями, задають новий тренд на українське.

Прості питання на кшталт «Що не так з Булгаковим?» досі звучать. Богдана на них дратується. Та вона вирішила не переконувати людей, які самі того не хочуть. Їй важливо вплинути на школярів, а не на дорослих, що насправді мають не щирий інтерес, а претензію.

― Це звучить, мовляв, «давай, розкажи мені тут», ― пояснює Богдана. ― А мені не треба давати можливість розказати, чому українською мовою треба говорити і працювати в Україні чи чому Булгаков українофоб. Мені це відомо. Якщо людині це щиро цікаво, а не позірно, можна порекомендувати окремі доволі короткі тексти Віри Агеєвої чи Оксани Забужко. Якщо людині це цікаво, вона зануриться. Якщо ні, то в мене стільки просторів, куди треба вкласти свою енергію, що я не готова нікого переконувати — просто тому, що це забирає дуже багато ресурсу. А ресурс скінченний і він має йти на справи, у які ми віримо, а не які нас засмоктують.

Зрештою, якби не війна, Богдана робила б те саме і керувалася б тими ж принципами. Вона змогла зберегти свою роботу та проєкти, що довгий час здавалося дивом і розкішшю. Та все ж це результат усіх попередніх років роботи, навчання, особистих досвідів.

― Мій вибір під час війни ― працювати передовсім на збереження власної цілісності. інтелектуальної та емоційної, ― каже Богдана. ― Вибір плекати любов і доброту. Це зовсім не про позитивне мислення. Зараз, коли так багато насильства і жахливих новин навколо, дуже важливо плекати речі, які нас об’єднують і створюють для нас простір творення. І без любові й доброти тут не обійтися. Я думаю, більше потрібно працювати над цими місцями, де можлива вдумлива толерантна дискусія, де можливо озвучувати різні погляди і при цьому не розсваритися до кінця життя, де можливо обговорювати різкі питання. В умовах війни це ще важче, ніж було раніше, але мені особисто це страшенно цінно. І мій вибір ― працювати над таким інформаційним полем.

Так само вибір ― лишатися в Україні. Спершу Богдана боялася навіть виїхати за кордон у відрядження. Вперше зробила це в грудні 2022, поїхавши на медіаконференцію в Осло. На превелике щастя, це її не змінило. І вона з радістю повернулася до Києва. Про переїзд за межі країни вона й не думає.

― Я працюю з мовою і культурою, українською. І я абсолютно ніхто без цієї мови й культури, без контекстів, які тут є, ― пояснює Богдана. ― Я не буду здатна робити нормальну журналістику або культурні проєкти, якщо не проживатиму все, що відбувається в Україні, разом зі своїм суспільством. Певно, хтось може інакше ― я не можу. Мені потрібно заходити до бібліотек, підслуховувати людей за сусіднім столиками в кав’ярнях, з’ясовувати, скільки в місті російської мови, про що говорять, дивитися, які книжки купують, яка публіка ходить на театральні прем’єри. Мені потрібно, врешті-решт, переживати всі ці наші жахливі досвіди ― обстріли, блекаути. Це впливає на мою роботу, тому мені важливо бути тут. Інакше я не відчуватиму себе професійно придатною.

Тож Богдана слухає, як за сусіднім столиком говорять про українських перекладачів санскриту. Підглядає за собаками і їхніми господарями. Помічає, як у Києві стає все більше української. Надихається близькими, друзями та колегами, які роблять важливу справу, працюють на перемогу, але й не забувають про власне якісне життя.

Богдані дає силу хороша рутина. Коли сил немає, вона йде на Житній ринок, купує продукти та свіжі квіти, приходить додому, вмикає музику чи кіно, готує і просто проводить час із собою. Спечений пиріг, як і журналістика, має рецепт швидкого результату ― а від цього завжди кращий настрій. Так само, як і з книжкою в ліжку до обіду. Богдана до самонаповнення ставиться відповідально, адже це дозволяє потім якісно працювати.

А ще силу їй дає розуміння, що, попри новий досвід, війна не змінила засадничих для неї речей. Тож зараз вона почувається краще, ніж рік тому. На роковини повномасштабного вторгнення вона зупинилася і сказала: «Богдано, а коли буде це пізніше?». Утрамбовувати в собі емоції психотерапевти не радять, проте Богдана вважає, що краще обрати те, що найменше травмує. Коли їй плачеться, вона плаче, коли вона в ступорі ― дозволяє собі в ньому побути. Зайве зараз мордувати себе за емоційні реакції. Важливо не загуснути, як муха в бурштині, продовжувати працювати, робити важливі для себе речі. Вона не може собі дозволити впасти каменем і ридати.

― Я сказала собі, що я жива істота і в мені є багато речей, які я не можу собі пояснити, ― ділиться Богдана. ― Тому коли я маю час і простір на те, щоб розібратися чи поплакати, то роблю це без пресингу. Мені здається, та друга Богдана похвалила Богдану як загальний образ і сказала «ти молодець». Ми не знаємо, коли настане «пізніше» і ми зможемо рефлектувати речі, які нас неймовірно потрясли. Одного дня це може вискочити і вдарити по нас, а може й ні. Тому єдине, що ми можемо робити ― самотужки не вганяти себе в граничні стани. Життя триває, а отже, треба тримати гармонію, з думкою про себе в майбутньому. Я це роблю заради майбутньої Богдани, щоб їй було комфортніше і здоровіше.

«Майбутня Богдана» також хотіла б поїхати до Харкова, повільного та цивільного, який є одним із ключових для української культури міст, який справляє незгладиме враження прогулянками по місцях українських модерністів. Один із особистих маяків для Богдани ― Сергій Жадан, який щовечора пише, що завтра ми прокинемося на один день ближче до перемоги. Її вражають Харківський літмузей, видавець Савчук, книги з написом «Харків 2023». Вони тримають власний оплот нормального життя, але разом з тим ― і тяглість історії міста, і емоційне та духовне здоров’я багатьох людей, що на них дивляться.

«Майбутня Богдана» мріє про Херсон, де ніколи не була. Про Донецьк і Луганськ, який їй покажуть набуті з 2014 року друзі.

Але хоче асоціюватися з Києвом. Багато років поспіль Богдана неохоче зізнавалася про свою галицьку ідентичність, тепер полюбила її, адже вона також її сформувала. Та все ж остаточно довершив це Київ, який дав більше відвертості, відкрив їй більше про себе, дав змогу зустріти різних людей із різних куточків країни з їхніми контекстами, історіями, індивідуальною і колективною пам’яттю.

― Я люблю Київ за те, що він такий великий, різний, еклектичний, ― зізнається Богдана. ― Тут є козацьке бароко, якого у Львові мені страшенно бракувало. У ті весняні місяці я дивилася на вулиці, які дуже люблю, на яких я гуляла, де виростала, проводила юнацькі роки, але думала: «Де ж моя Могилянка?! Оце ж би пройтися зараз до брами Заборовського і уявити, як тут ходили Микола Зеров і Георгій Нарбут!». Коли я повернулася до Києва, то зрозуміла фразу «цілувати землю».

Богдана часто ходить у бібліотеку Києво-Могилянської академії. Купує горнятко кави і дорогою намагається випити принаймні половину, бо до читальної зали з ним не пустять. Заходить на територію університету, вітається з охоронцем. Каже: «Добрий день, я в бібліотеку!». Іде далі, іноді зустрічає президента університету і вони вітаються. Минає подвір’я, зависає біля мурала «Інтересних казок», думає: «Класний який». Спостерігає за рослинами, дивиться, чи не квітнуть каштани ― або ж чи можна вже їх, великі та блискучі, копати по землі. Щораз та й думає, як же їй пощастило колись тут навчатися. На вході до бібліотеки робить селфі в дзеркалі, коли має гарний настрій. Заходить у великі зелені двері бібліотеки, піднімається, викидає горнятко від кави, заходить у читальну залу, забирає замовлені книжки ― обирає місцину і примощується.

― Бібліотека теж врівноважує, як похід на ринок, ― каже Богдана. ― Іноді це може бути не про роботу, а про можливість повторити те, що приносить тобі втіху. І я собі в таких речах не відмовляю.