Єфрем Лукацький ― уже понад 30 років фотокореспондент Associated Press. Він документував війну в Чечні, Афганістані, Іраку, Придністров’ї, Україні.
Він розповів про переживання війни у власній країні, пропаганду і фотографію як свідчення.
Читати
Ранок 24 лютого для Єфрема Лукацького не був несподіванкою ― радше логічним завершенням довгого очікування.
За місяць до того він з колегами уже замовив бронежилети в Харкові. Рекомендував друзям, особливо з малими дітьми, поїхати з Києва. Спакував аптечки, обладнання. Мовляв, чого ще можна було чекати, якщо до Києва приїжджав голова ЦРУ і зустрічався з Президентом України?
― Я не мав ніякого скепсису, ― пригадує Єфрем. ― Це не чуйка. Я був здивований, що Путін у своєму виступі не оголосив війну, бо ця фраза просилася. Але було ясно, що війна буде.
Коли почалися бомбардування, він був в офісі у Києві й відразу поїхав знімати. Керівництво Associated Press вимагало виїхати, але Єфрем, попри погрози звільненням, залишився документувати війну. Він регулярно відчиняв вікна в офісі за 300 метрів від Банкової, щоб не пропустити ― раптом бій?
Знімав з найпершого дня: ракета біля Голосіївської площі, бій на Шулявці, Гостомель, Житомирська траса, Київська область, згодом ― Сумська, Чернігівська, Харків.
― Найбільшим стресом для мене було, коли в перші дні війни в Херсон зайшли без жодного пострілу, ― говорить Єфрем. ― Щороку ми з колегами висвітлювали навчання нашої армії на Кримському перешийку і нам казали, що все заміновано і кожен метр пристріляний. Звичайно, ми повинні ставити питання, що сталося, бо це коштує життя тисяч наших громадян. Ще не всі полягли, щоб повернути цю територію. У перші дні я побачив, що ми зовсім не готові.
Яскраво побачив це в перший день повномасштабної війни, коли опинився біля Гостомеля, ― поїхав знімати підбитий ударний російський гелікоптер КА-52. Наступного дня ― порожня дорога в сторону Димера, де перед підірваним мостом українські військові з «джавелінами» рили окопи. Єфрем був вражений: як росіяни змогли дійти аж до станції метро «Шулявська»? Як міг бути танковий бій по Житомирській трасі? Зізнається: було дуже легко здуріти, коли бачиш, як втрачають людей і міста.
Впевненості Єфрему додалося тільки в першу подовжену комендантську годину, коли Київ спорожнів на кілька днів. Він не міг всидіти в офісі, коли можна зазнімкувати безлюдне місто. Зателефонував знайому Андрієві Крищенку, заступнику голови КМДА, і домовився про зустріч. Дорогою повз Бессарабський ринок Єфрема очікувано спинили військові, та в авто виявився його знайомий офіцер СБУ. Фотографа відпустили, ще й показали тільки-но впійманого коригувальника вогню. І тільки в КМДА Єфрем заспокоївся. Спостерігаючи за нібито безглуздою підготовкою коктейлів Молотова, якими не спинили б танки, почув, як Крищенко каже комусь телефоном: «Та не хвилюйся, ми тільки розігріваємося».
Коли «розігрілися», Єфрем поїхав на лінію боїв, а згодом ― на деокуповані території. Попри багаторічний досвід висвітлення воєн, до побаченого виявився не готовим.
― Буча ― це було страшне враження, ― пригадує він. ― Я такого ще не бачив. І потім ми їздили в інші міста і села… Росіяни вривалися в будинки, били, грабували, вибивали молотком зуби, ґвалтували, вбивали… Вони просто прийшли поживитися. Я бачив, як вони тягали в Чечні килими й телевізори, але думав, що російська армія заможніша і вони не будуть до такого опускатися. Люди розповідали свої враження, ніби ті були чи під горілкою, чи під наркотиками. Це все робили молоді хлопці. Це все дуже важко бачити. Це впливає на нервову систему.
Важко знати, що 5-річна дитина після обстрілу прикладає відірвану мамину голову до тулуба, бо хоче її оживити. Важко знімати і бачити похорони знайомих. Важко бачити, як у Харкові люди так звикли до обстрілів, що сидять поруч із будинком у вогні й не зважають. Важко бачити, як старий дідусь, колишній радянський військовий, не хоче їхати з квартири на 10 поверсі, хоча в будинок уже влучили дві ракети ― бо тут померла його дружина, на стіні її величезний портрет, і він хоче бути поруч із нею. Важко бачити, як люди тижнями живуть у метро. Важко чути питання, на які немає відповіді: «Чи повернеться моя 15-річна дочка, яку вони [російські військові] забрали?»
― Я став дуже сентиментальним. Я ніколи стільки не плакав, як за цю війну. У мене часто текли сльози, а я нічим не міг зарадити. Ця війна дуже близька для нас.
Знімаючи, Єфрем багато спілкується ― з героєм фото мусить бути контакт.
Іноді, виживши під обстрілами росіян, люди кажуть йому те, що чують по російському телебаченню.
― Інформаційна війна ― це окремий фронт. Повинна бути українська пропаганда ― без цього ми не переможемо, ― говорить Єфрем. ― Те, що Україну ненавидить 70% населення Росії, ― це вина їхніх медіа. А ми були не готові цьому протистояти. Моя теорія в тому, що війни роблять журналісти, інформаційні працівники. Україна завжди програвала ідеологічну війну ― і зараз знову починає програвати.
Єфрем так вважає, бо бачить, як в Україну приїжджають працювати іноземці, що раніше співпрацювали з Russia Today, ― один такий болгарський журналіст переконував колег біля моргу в Бучі, що це не тіла, а муляжі. Водночас Міноборони Росії проводить прес-тури окупованим Маріуполем, куди їздять західні видання. Єфрем каже, це рівноцінно прес-туру від Геббельса в Освенцім. МЗС України на це не реагує.
― Росія вкладає в це мільярди. RT дає шалені гонорари за лояльність. І коли людина продає свою совість, вона сама починає вірити у фашистів і бандерівців, бо їй уже немає куди відступати.
Та все ж для західних журналістів, які й не працюють на російську пропаганду, ця війна чужа. Єфрем каже ― більшість приїхали немовби на сафарі. Полюють за вдалими кадрами і вихваляються «здобиччю», тобто страшними знімками, після ексгумації тіл в Бучі обговорюють побачене за вечерею, жартують.
Єфрем так не може. Для нього великий стрес те, що з цієї війни не вдасться поїхати додому, як з попередніх. Він не може бути відстороненим. Зізнається при цьому, що йому страшно, але він не може поїхати звідси, бо вважає, що журналіст не має права розповідати про те, чого не бачив. Через знімки він може бачити історію людей, навіть померлих: наприклад, за радянськими ременями впізнає «призовників» з «ЛДНР», з написів на папірцях довідується, з яких далеких міст Росії приїхали інші. Фотографія ― і документ, і свідчення.
― Головна проблема для знімаючого журналіста ― бути в ситуації, де люди помирають і благають їх урятувати. А я не можу врятувати людей ― я можу їх лише сфотографувати, ― говорить Єфрем.
Так, він фотографує дружин захисників Маріуполя, але не може нікого врятувати з «Азовсталі». Для нього ця історія ― особлива. Єфрем давно знає «Азов», ще раніше знімав і поважав цих хлопців. Каже, російська пропаганда їх демонізувала, бо це найкращий підрозділ країни. 17-річний син Єфрема також в «Азові», хоче бути військовим. Єфрем переконує його вчитися ― бо воїн мусить бути високотехнологічним. Першими в бій повинні йти технології, а не люди.
― Для мене найбільший біль ― те, що в них гинуть негідники, а в нас ― найкращі, ― каже Єфрем. ― Щоб відновити цей тонесенький прошарок найкращих, треба виростити покоління. Це 20 років. Нам знову треба буде 20 років, щоб країна почала рости. Бо це війна проти цих найкращих, що змінюють історію країни, світу і змінили б історію всієї пострадянської території.
Єфрем боїться, що війна може затягнутися і Росія заморозить конфлікт. Уже бачить, як вони досягли бажаного ― захопили південь і встановлюють системи ППО на окупованій території, закріплюючи позиції. Коли конфлікт заморозиться, інтерес західних медіа зменшиться. Почнуться переговори про зняття санкцій. Цього Єфрем чекає з острахом ― та все ж не може вимагати, щоб люди далі гинули на цій війні.
― По життю я песиміст, до всього ставлюсь обережно, бо я ― інформована людина, ― каже Єфрем. ― Але якщо не вірити в перемогу, то немає сенсу щось продовжувати. Не знаю хто ― Бог чи хтось інший ― в останній момент Україну прикриває. Перемога, звичайно, буде за нами ― але якою ціною?