Ольга Омельянчук

24 лютого Оля прокинулася у Краматорську. Підготовлені завчасно будильники на кожну годину спізнилися, і її розбудили вибухи. За звуком вона впізнала реактивні системи залпового вогню. Подумала: «Смерч» або «Ураган». Оля жартома казала, що боялася пропустити початок усього, та насправді навмисно поїхала на Донеччину ― проаналізувала розмови військових і дані розвідки й вирішила, що саме там буде ескалація. У ніч на 24 лютого знайомий написав їй: «Завтра поповзуть».

Тож Оля дослухалася до вибухів. Колега-телевізійник на них не зважав ― мовляв, не вперше ж, ― але коли у готелі затремтіли вікна, Оля вирішила: треба щось робити.

Відкрила новини, прочитала про звернення Путіна і почала збиратися.

― Було дико. Ми ж були в тиловому мирному Краматорську, де вчора ходили в бар увечері, ― пригадує Оля.

На випадок загострення ситуації на фронті «Повернись живим» мав план ― усі виїжджають із Донбасу через Дніпро. Оля виїхала з колегами-телевізійниками і приєдналася до команди фонду. 17 годин дороги до Києва, здавалось, тягнулися вічно ― авто ламалося, новини збивали з пантелику, водій був знервований, вибухи на Дніпропетровщині, нібито глибоко в тилу, здавалися нереальними.

Та для Олі найважливішим було доїхати додому, у свою квартиру на лівому березі Києва. Вона вирішила залишитися вдома і покинула б Київ тільки в разі тотальної окупації. У Києві були батьки, домашні тварини, робота ― Олі було важливо всіх евакуювати і висвітлювати війну, як вона робила це останні 8 років.

― Деякі мої знайомі вважають, що лишатися в Києві було недоречно ― бо я ж дівчина, я повинна берегти себе, і так уже стільки років з війною працюю, ― розповідає Оля. ― Але загалом усі розуміють. І мені також дуже цінно мати підтримку батьків у виборі професії і сенсів життя. Взагалі важливо, щоб людей, дотичних до війни, підтримували ― ще не вистачало, щоб свої ж засуджували.

Що означає підтримати вибір інших, Оля добре знає ― після 24 лютого її старша сестра стала військовою, а племінник евакуйовував цивільних. Батьки теж ходили до військкомату, але їх не взяли до армії. Та й виїхати з Києва вони погодилися аж через тиждень ― залишилися з трьома собаками й двома котами на 22 поверсі без ліфта і пішки спускалися в паркінг-укриття, бо не хотіли нікого обтяжувати. Врешті погодилися поїхати в порожній дім журналістки Христини Коціри на Франківщині. До цього Оля та Христина були незнайомі.

― Круто, що я відкрита до людей, готова допомагати, і мені теж допомагають, ― каже Оля. ― Мені пощастило, мене так виховали. Я з дуже класної родини, де мене навчили допомагати, якщо можу, і завжди залишатися людиною. І я не уявляю своє життя ані без журналістики, ані без благодійної роботи.

Команда фонду могла евакуювати Олю та її рідних, проте дівчина віддала ці місця іншим. Відтак її телефон хтось передав людям, які потребували виїзду, і для багатьох вона стала надією на порятунок. Оля зводила тих, хто хотів виїхати, і знайомих, яким було по дорозі.

А тоді залучила до евакуації молодшого брата, якого не взяли у ЗСУ. Так він разом із такими ж 20-річними друзями вивозив людей і тварин з Київщини, навіть обладнавши бусик для людей з інвалідністю. Усього ― близько сотні.

Люди телефонували вдень і вночі, плакали, хотіли виговоритися, полаяти владу, яка не вивозить усіх, розібратися. Оля допомагала з контактами волонтерів, давала бензин, розраджувала, пояснювала, як відбувається офіційна евакуація і чому вона зривається, попри обіцяний на певну годину автобус. Коли ж її брат віз у довгій кількаденній дорозі людей на захід, незнайомці та незнайомки по всій країні погоджувалися їх прихистити.

― Мені писало стільки людей!.. «Я з ось такого села, воно біля дороги, я вже виходжу назустріч», ― ділиться враженнями Оля. ― Щовечора я плакала від радості, що живу з такими людьми. Тепер у моєму блокноті вся країна ― практично в кожному місті й містечку районного значення є хтось, готовий тебе прийняти.

Насправді ситуації бували різні. Наприклад, одна бабуся з містечка на заході України вирішила приймати в себе жінок і дітей, а чоловіків, які їх привозили, здавати у військкомат. Або ж люди виявлялися неготовими приймати родини з малими дітьми чи тваринами і несподівано казали виїжджати наступного дня. Оля знає, що ресурс для допомоги іншим обмежений, але такого зрозуміти не може. Та все ж більш охоче згадує людей, які підтримували і серед яких вона була, мов серед своїх.

Так само вона почувалася і у фонді. Оля працює з художнім репортажем — жанром вдумливих і рефлективним, а в перші тижні вторгнення писати так було складно, тож вона зосередилася саме на «Повернись живим». До фонду повернулася у лютому 2022 року, до того працюючи тут з 2017 по 2020 роки.

Кілька місяців Оля жила в офісі. Навколо постійно щось відбувалося, колеги приїжджали знімати сюжети, формувалося відчуття спільноти. Проте помешкання Олі було чимось середнім між келією та казармою ― підземна кімнатка з низькими стелями без вікон. Була і гаряча вода, і пралка, і їжа. Проте Оля працювала цілодобово, іноді зовсім без денного світла. Так само, як і вся команда. Треба було триматися й ухвалювати швидкі рішення.

У фонді Оля керує комунікаційним відділом, що працює як прес-служба і відповідає за всі соцмережі фонду та сайт, який водночас є медіа. У відділі четверо людей, допомагають фрілансери та волонтери, але навантаження все одно чимале.

― Ти працюєш у класній команді, але всі друзі й рідні евакуювалися, ти увесь час сама й увесь час в роботі, постійно з людським горем, ― розповідає Оля. ― Я зрозуміла, що треба себе з цього витягувати, коли приїхала на свій день народження на Закарпаття до подруги, почула дитячий сміх, музику в кафе… Не можна увесь час жити в бункері без спілкування. Я не могла спілкуватися з психологом онлайн, не могла доглядати за собою, набрала вагу. І я збагнула, що не можу допомагати іншим, якщо не допоможу собі.

Це сталося в травні, і тоді в Києві вже було більш безпечно. Тож Оля повернулася додому. Як і решта команди.

Наразі фонд продовжує роботу, і за 120 днів устиг акумулювати близько 110 мільйонів доларів на потреби української армії, не враховуючи криптовалюти. Люди продовжують донатити, хоч подекуди не так багато ― але Оля каже, що це нормально, адже ресурси виснажуються. Вона не звинувачує нікого у звиканні до війни, адже знає, що це не те саме, що забути й перестати допомагати, — а за потреби люди швидко мобілізуються.

― Ми просто звикаємо до обставин, і нас уже не травмують повітряні тривоги, як спочатку, ― каже Оля. ― Може, комусь треба перемкнутися, відпочити, а відтак повернутися й знову робити все від тебе залежне, щоб настала «русні пизда». Але точка неповернення пройдена ― ми іншими вже не будемо. Батьки навчили мене бути доброю і відкритою, а війна навчила ненавидіти. І з 24 лютого ця ненависть тільки більшає.

Оля як журналістка висвітлює війну з 2014 року. Тоді їй було 22. І вже тоді вона вирішила, що повинна побачити перемогу. Тож усі 8 років системно переконувала редакції, що про війну писати варто, попри те, що інтерес суспільства знижується. З 24 лютого чи не третина героїв її текстів загинула, а те, що Оля бачила на Донбасі, масштабувалося до розмірів цілої країни. Тепер запит на це такий великий, а навколо стільки всього, що Оля намагається охопити те, що може. Робила репортажі з Миколаївської, Харківської, Донецької областей. Натомість на Київщині працювала мало ― по-перше, не любить прес-тури і юрми журналістів, коли треба з людиною говорити тет-а-тет, а по-друге, побачила, що ці історії світ дізнається і без неї.

З Київщини вона написала тільки текст про зоопарк «12 місяців», у якому разом з чоловіком працює її подруга. Команда разом із тваринами пережила окупацію і грабунки росіян, вмикала генератор хоч на кілька годин, щоб не замерз гіпопотам, приймала пологи в зебри, рятувала носорога, який лякався вибухів, ― лише кілька співробітників піклувалися про майже три сотні тварин.

Про свою роботу Оля не любить говорити багато ― вважає, що військові переживають значно серйозніший досвід. При цьому бачить, як багато колег припускаються помилок, особливо ― фіксери.

― Часто це люди, які просто знають мови, але не розуміють специфіку роботи журналістів, ― переконана вона. — Хочеться людяності. Хочеться, щоб журналісти їхали на фронт підготовленими. Це швидкі й доволі великі, за нашими мірками, гроші. І я хотіла б, щоб ті, хто називає себе воєнкорами, мали повагу до пресофіцерів, які роками роблять цю роботу. Шолом і бронік не робить тебе воєнкором. Я ніколи себе так не титрую ― я цивільна журналістка, яка працює на війні.

Зараз Оля продовжує працювати у фонді й у медіа, а волонтерить менше. Вона не відкидає думки про те, що доведеться знову жити в бункері. Та цього разу вона вже буде готова. Точно візьме з собою важливі приватні дрібнички, які дозволяють їй маленькі радощі, як у філософії Сартра чи Камю ― глобально проблему це не вирішить, але розрадить. Наприклад, крем для обличчя, більше одягу, беруші, щоб працювати в тиші — і, якщо дозволять, домашню тваринку.

Що ж до тварин, то у «Повернись живим» з березня з’явилася Пані Булочка ― кицька, яку для директора Тараса Чмута знайшла Оля. Він дуже любить тварин, і команда вирішила, що це слушний час для котика. Також попередньо спланували, хто і як за нею доглядатиме, якщо Тарас не матиме часу, й Оля почала шукати розплідники, які віддавали кошенят. Булочку, підлітку-британку незвичної барви, забрали з квартири на околиці Києва, куди долинули звуки вибухів. Тепер вона має власний Twitter, обіймає посаду заступниці Тараса з морально-психологічного забезпечення, стала героїнею шкарпеток Dodo Socks і вже зібрала близько 600 тисяч гривень для ЗСУ. Оля каже, що Булочка любить людей. А ще публічність ― на відміну від самої Олі.

― З одного боку, як журналістка, я маю багато контактів, з іншого ― уникаю спілкування, коли можна, ― каже вона. ― Мені так комфортніше. Я могла би побудувати собі ім’я на війні, але мені хочеться, щоб мої тексти читали через те, що вони глибокі, а не через те, що вони скандальні. Та і яка може бути публічність у жанрі художнього репортажу, крім того, що ти рефлексуєш і добре складаєш слова в речення?