Севгіль Мусаєва

Для Севгіль Мусаєвої «24 лютого» почалося дещо раніше. Вона уважно стежила за новинами і спілкувалася з високопосадовцями, тож тривога наростала протягом кількох тижнів. Старалася балансувати: не панікувати та виважено готуватися до війни. Наприклад, частина редакції «Української правди» виїхала на захід України, щоб створити додатковий офіс у разі відключення зв’язку в Києві ― не можна було лишити аудиторію без новин.

Разом з тим 20 лютого команда переїхала у новий київський офіс, який прикрасили роботами українських художників. Під час переїзду знайшли у старому офісі багато несподіваного, наприклад, нарди Георгія Ґонґадзе. Севгіль поклала їх на своєму столі. Там само лишила вазон і чашку недопитої кави. До горнятка з уже засохлим напоєм і не поливаної квітки Севгіль повернулась нескоро.

23 лютого об 11 годині вечора Севгіль іще працювала. Редагувала інтерв’ю з міністром оборони Резніковим і сперечалася з колегою щодо назви. Той пропонував «Шекспірівське питання “стріляти чи не стріляти” стояти не буде».

― Ми заверстали інтерв’ю близько півночі, ― пригадує Севгіль. ― Інтерв’ю вийшло із заголовком «Київ ― це другий Єрусалим, бомбити його звучить сумнівно». Втім, «неймовірне» сталося о 5:30 наступного ранку ― в Києві лунали вибухи.

Тієї ночі Севгіль заснула близько першої години ― спілкувалася з іноземними колегами. Плакала в передчутті того, що станеться. Ще з 2014-го мала звичку прокидатися тричі за ніч. Тож о 4:20 побачила повідомлення від Михайла Ткача про те, що бізнесмени, що були на зустрічі в Офісі Президента, вилетіли. Пішла на кухню попити води, і, вже повертаючись до ліжка, побачила в телефоні сповіщення з новинних каналів: «Звернення Путіна до нації». Телефон випав з рук.

Слухаючи звернення, вона вже писала редакторці стрічки новин готувати «рибу», тобто заготовку новини про те, що Путін почав війну. Заголовок ― великі червоні літери. 4:57.

Поки люди писали в коментарях до її посту, де чутно вибухи, в РНБО скликали екстрене засідання. Редакція налагоджувала роботу в новій реальності. Телефонували чиновникам із запитаннями. Запускали англійську версію. Писали редакційну колонку «Я українець». Закордонні колеги просили Севгіль розповісти, що діється, й закликали покинути Київ, бо її точно розстріляють росіяни. А вона готувала яєчню і працювала, усе ще в піжамі.

7:04. Перша сирена в Києві. Новий, незрозумілий звук. Попри це, редакція УП отримувала повідомлення про те, що вони нагнітають, ― люди не вірили, що почалася війна.
― Потім мені подзвонили з Офісу Президента й попросили приїхати, бо треба якась допомога, ― говорить Севгіль. ― Там були й інші журналісти, всі дуже напружені. Ми чекали дві години, але нам просто сказали, що тут небезпечно. Попросили евакуюватися.

Та Севгіль усе ще не планувала лишати Київ. Поки її хлопець, політолог Микола Давидюк, був на ефірі Радіо НВ, вона отримала дзвінок від одного з дипломатів із наполегливим проханням виїхати протягом 48 годин ― мовляв, повинні активізуватися «сплячі» диверсійно-розвідувальні групи, що планують узяти в полон журналістів та активістів. Севгіль заплакала.

Увечері їй знов подзвонили. Тоді Севгіль уже ночувала в іншій квартирі ― про всяк випадок. Згадалося, як кілька тижнів тому біля її вікон пролітав дрон. Кілька повітряних тривог за ніч, спуск в укриття. І наступного дня Севгіль таки виїхала з Києва у Карпати. Кілька журналістів лишилися у столиці, щоб робити інтерв’ю та репортажі.

― Спершу ми не планували їхати за кордон, але після загрози для Енергодару й атаки на київську телевежу зрозуміли, що таки можуть виникнути проблеми зі зв’язком. Тому я пропонувала релокацію офісу за межі країни, проте всі відмовилися, ― пригадує Севгіль. ― Урешті ми знайшли кількох колег за кордоном, і я запропонувала, що теж поїду облаштовувати офіс у Ґданську. Так частина команди все-таки виїхала зі мною.

Та вже за тиждень вона вимушена була повернутись до Львова ― росіяни вбили документаліста Брента Рено, її одногрупника з часів навчання у Гарварді й партнера її сестри.

― Знаєте, коли людина йде, починають говорити, що вона була особливою, ― каже Севгіль. ― Але у випадку Брента це не просто фігура мови, це чиста правда. Він був дуже тонкий, емпатичний і уважний до деталей.

На своєму вечері-представленні в Гарварді він показував власний фільм про людей, залежних від героїну. Самого Брента в кіно ніби й не було ― герої на першому місці. А на свій вечір-представлення Севгіль запросила сестру. Інтровертний Брент на диво довго розмовляв із нею, і наступного дня Севгіль почула від обох, як їм сподобалося знайомство. Згодом зав’язалися стосунки. Пара жила у Нью-Йорку.

Брента цікавила Україна, її культура, історія, особливо Крим. На той час він уже довго працював над фільмом про біженців. Тому планував їхати в Україну, якщо почнеться повномасштабна війна. Він прибув до Львова 5 березня.

Давидюк зголосився допомагати Брентові та його колезі Хуану Арредондо зі зйомками. Вони працювали в Житомирі, Вінниці та Бердичеві. Севгіль та її сестра просили не їхати в Київ, тож про останню поїздку Брента не знали.

13 березня Севгіль уперше за два з лишком тижні вийшла подихати свіжим повітрям. Прогулянка протривала 8 хвилин. У чаті прес-центру ОП з’явилося відео з Хуаном.

― Я дуже здивувалася, коли побачила його в Охматдиті, ― пригадує Севгіль. ― Він сказав, що його поранило під Ірпенем і він не знає, що сталося з його другом.
З хлопцем Севгіль, Миколою Давидюком, не було зв’язку. Брент також не відповідав. Севгіль подзвонила сестрі й сказала, що він поранений. Щойно дзвінок завершився, побачила наступне повідомлення в чаті ― фотографія Брентового тіла і документів. Так родина дізналася про його смерть.

Севгіль і далі шукала Миколу. Його не було в жодній з лікарень. Він відповів аж за дві години, від’їхавши з місця, де глушили зв’язок, ― і тільки так дізнався про другову смерть. Виявилось, Микола чекав їх перед мостом ― журналісти обіцяли повернутися через 10 хвилин. Та зустріли місцевого волонтера, що пообіцяв відвезти у район міста, контрольованого росіянами. Там їхнє авто й розстріляли: Хуан сидів позаду, встиг пригнутись, а Брент ні ― куля пройшла крізь шию і голову. Шансів вижити не було.

Наступного дня Севгіль була вже у Львові, займалась довезенням тіла Брента. Приїхали його друзі. Знімали процес, щоб потім таки завершити його фільм. Поховали журналіста за два тижні у США.

― Здається, я ще сама остаточно цього не зрозуміла, ― говорить Севгіль. ― Іноді кидає в холодний піт: Боже, Брент загинув, як так могло статися? Я ніколи в житті не повірила б, що мій одногрупник з Гарварду загине під Ірпенем на війні. Ніколи не знаєш, куди влучить снаряд і як це може торкнутися твоєї родини. Це найстрашніше ― війна не обирає куди бити.

***
Зараз «Українську правду» читає 3-4 млн людей щодня, на початку війни ― 5-7 млн. За 31 день війни видання отримало мільярд переглядів. Водночас ― постійні DDoS-атаки, наймасштабніші за всю історію сайту.

Зараз читачі відповідають на заклики УП допомогти зібрати інформацію про росіян за кордоном. Завдяки цьому видання зробило вже три публікації про Дубаї, зокрема про віллу Кадирова та олігархів, що живуть там під іншими іменами. Так само Севгіль отримує відомості від людей з окупованих територій.

Вся країна волонтерить, неначе вулик. Севгіль не пише публічно про те, чим займається сама, окрім журналістської роботи, але її контакти допомагають із виконанням різноманітних запитів ― від виїзду з окупації до доставки тисяч тонн гуманітарної допомоги.

Разом з гуманітаркою головна редакторка УП їздила в Бородянку, Тростянець, інші міста.
― Я була в Бородянці 13 квітня. Це найстрашніше, що я бачила, ― говорить Севгіль. ― Люди розповідають, як жили тут поколіннями, мали квартиру ― і в ній загинули їхні рідні, перед їхніми очима, і ніяк не можна було зарадити. Ці багатоповерхівки на центральній вулиці Бородянки зі мною назавжди, вони ніби живі істоти з нутрощами, теж загиблі на цій війні.

Із Севгіль назавжди лишиться запах «штабу» росіян, що правив їм і за туалет, і за шпиталь, і за місце пияцтва. Це запах окупанта. Севгіль назавжди запам’ятає їхню незриму присутність: кружку, з якої пила людина, що вбивала інших людей, галети, плитоноски з бронежилетів, закривавлене взуття. Оголошення «Міни» на трасі. Кілометри розстріляних сіл, знищені вулиці ― шрами на тілі міста.

Цей біль вона проживає вже вдруге ― її родина вимушено покинула Крим з початком окупації. Кілька років батьки Севгіль жили під Києвом. Після 24 лютого мама пекла хліб і передавала консервацію для територіальної оборони, як колись передавала харчі українським військовим у Криму. Тато варив протитанкові їжаки. Бойові дії неподалік посилювались, поруч падали снаряди, а джерела Севгіль попереджали, що через той населений пункт може пройти лінія наступу росіян. Тож вона таки переконала батьків виїхати, а згодом полетіти до сестри у Нью-Йорк.

― Я чула від багатьох: із початком повномасштабної війни вони зрозуміли, що я відчувала в 2014-му, ― каже Севгіль. ― Моя травма тільки посилилася. Нещодавно ми їздили до родичів мого хлопця на Волинь, він знайомив мене з ними, показував школу, де вчився, ― і мене від цього накрило, бо я не можу зробити так само. Це вже забуте за 8 років відчуття. Життя там було частиною мене, але тепер іде окремо, і я ніяк не можу на нього вплинути.
Та Севгіль упевнена, що вона повернеться в Крим. Бачить перед собою картинку: літо, море, кримська природа, за столом її діти, а вона нарізає кавун.

― Я не думаю, що це буде швидко, ― говорить, ― не думаю, що ми будемо танцювати хайтарму в Бахчисараї наступного року. Але ми точно повернемо свою територію. Я в цьому впевнена навіть більше, ніж до повномасштабного вторгнення.

Севгіль пояснює: світ нарешті збагнув, що Росія ― це зло. Іноземні колеги, які до цього не надто вірили її розповідям, тепер розуміють, про яку загрозу їх попереджали. Для себе Севгіль проводить паралелі з процесами, які історикиня Маргарет МакМіллан описала в книжці «Війна, яка покінчила з миром: шлях до 1914 року». Читаючи її в 2018-му, Севгіль уже розуміла, що людство повторює ті самі помилки, й це призведе до нової катастрофи. Хоча ми вже поруч з нею, ще не всі це усвідомили і намагаються домовитися, всидіти на двох стільцях.

Ще у 2014-му Севгіль казала: усе почалося з Криму, і ним же повинно закінчитися. Без повернення Україні Криму не можна полагодити порушену систему міжнародної безпеки. Дозвіл Путіну робити що заманеться і несерйозне ставлення до війни Росії з Україною дозволили статися повномасштабній війні. Тому Севгіль вважає, що у вирішенні майбутнього світу Україні належатиме визначальна роль.

Журналістка вірить у правосуддя, у розпад Росії та в Гаагу для Путіна. Бо після знищення старих правил зрештою встановлюються нові. Міжнародне право після Другої світової війни постало саме таким завдяки львівським юристам Рафалу Лемкіну та Гершу Лаутерпахту. І ввести поняття «геноцид», до прикладу, здавалося неймовірним, але і це, і суд над злочинцями зрештою сталися.

― Я вірю в особливу роль України зараз, ― говорить Севгіль. – Я раціонально і критично ставлюся до наших можливостей, але наша сміливість допомагає змінювати правила гри і повертати відвертість і правду на міжнародний порядок денний.

А щодо особистих повернень Севгіль, то після перших п’яти безсонних діб, коли від роботи не можна було відлучитися навіть на 15 хвилин, журналістка нарешті повернула собі нормальний сон, який був до 2014-го. Щоправда, натомість майже втратила здатність плакати.

― Зараз у мене рішучий настрій, я налаштована на роботу і дуже зосереджена, ― говорить Севгіль. – Навіть не уявляла, що так можу. Відкрила себе нову. Зараз мій світ чорно-білий, я не маю права розкисати, треба рухатись далі, щоб винні відповіли за все. Поки що я не можу зупинятись на проживанні горя, бо втрачу здатність ефективно працювати. А час для рефлексії ще прийде.