Наталія Гуменюк

Перші запити на коментарі і статті від іноземних медіа про загрозу російського вторгнення в Україну Наталя Гуменюк почала отримувати ще наприкінці 2021 року. Тоді було непросто знайти на це час. Але відтак, коли новини почали ставати все більш тривожними, на думку почали спадати речі, які хотілося донести західній аудиторії — що Україна не боїться, що ми будемо захищатися.

У ніч проти 24 лютого Наталя дописувала статтю для The Guardian. Вона тільки-но повернулася з Сєвєродонецька й Лисичанська і писала матеріал про наміри Росії атакувати Донбас. Текст вдалося завершити і надіслати як чернетку близько третьої години ночі. Але заснути не вийшло. О 10 ранку 24 лютого редакція The Guardian отримала від Наталі вже зовсім іншу статтю — про те, що Росія вторглася в Україну. Думки диктувало внутрішнє відчуття обов’язку: той, хто має доступ до іноземних майданчиків і закордонної аудиторії, просто зобов’язаний писати й говорити.

Один із ключових проєктів, яким зараз займається Наталя та її організація «Лабораторія журналістики суспільного інтересу», називається «Свідчить Україна» (The Reckoning Project: Ukraine Testifies). Він складається з двох частин: документування воєнних злочинів і створення великих мультимедійних історій про них для світових ЗМІ. Проєкт має 15 журналістів-дослідників по всій Україні, які збирають історії людей для міжнародних трибуналів і судових процесів. У межах другого проєкту, який зветься «Життя війни», організація займається створенням онлайн-літопису українського спротиву. «Лабораторія журналістики суспільного інтересу» фінансово підтримує 30 редакцій з різних куточків України, які збирають і розповідають історії цієї війни на окремому порталі — lifeinwar.com. Головна його мета — зберегти пам’ять про війну, задокументувати сучасну історію України, аби нащадки та світ змогли краще зрозуміти події, які ми нині проживаємо.

Робота Наталі пов’язана з постійними поїздками Україною. Нещодавно вона побувала в Херсоні, де провела близько тижня. Це місто закарбувалося в її пам’яті завдяки позитивним і щасливим мешканцям. Зазвичай, приїжджаючи у звільнене місто, журналісти зустрічають там людей, які радіють звільненню. Страшна правда про життя в окупації виходить на поверхню згодом — тоді світ дізнається про воєнні злочини, катівні, знищену інфраструктуру. Херсонці, навпаки, відразу розповідали журналістам про проблеми, які є в місті після окупації, говорили про те, що в них немає світла й води — але все це не мало такого значення порівняно з тим, що Херсон нарешті знову став вільним.

У перші дні й місяці повномасштабної війни здавалося, що кожна подорож рідною країною — це експедиція. Ніхто не знав, що відбувається у регіонах, які там настрої у людей. Не було зрозуміло, що залишилося від Харкова, як можна туди дістатися і де переночувати. Західні журналісти, їдучи в Одесу або Миколаїв, боялися не повернутися. Перший місяць повномасштабного російського вторгнення досі складно пересилити за потужністю вражень.

«Я ніколи не була воєнкором, який знімає військових і бої, але працювала в країнах, де були війни і конфлікти, де гинули люди. Якщо ти ніколи не жив у стані війни, то в момент, коли вона починається, тобі здається, що настав кінець світу. Немає майбутнього і правил. Людина емоційно нестабільна, їй здається, що все жахливо, бо кінця-краю не видно. Усвідомлення того, що війна справді жахлива й трагічна, але не унікальна — бо війни тривають, люди в них виживають і перемагають, — це ніби якір, який тебе тримає,» — міркує Наталя.

Як воєнну кореспондентку, Наталю емоційно дратував той факт, що в січні в Україну почали приїжджати воєнні журналісти, які до того працювали в Сирії. Це особливий тип воєнкорів, які працюють у найжорсткіших умовах. Вони вміють одягати бронежилет, працювати з військовими, знають, що і як вибухає. Прибуття кореспондентів, які два роки працювали в Афганістані й переживали облогу Алеппо, було складно усвідомити і визнати. В Україні їх не було з 2014 року.

Проєкти, над якими зараз працює Наталя, документують (зокрема й на відео) те, що переживає Україна з 24 лютого. Не фіксувати ці моменти безвідповідально, — переконана Наталя, — бо вони надзвичайно цінні. Свідчення людей журналісти збирають із переконанням, що Росію все ж судитимуть за воєнні злочини в Україні — і станеться це раніше, ніж ми думаємо. У міжнародної спільноти є на це політична воля. Визнання провини Росії на рівні суду матиме визначальне значення для нашої дипломатії. Більшість країн ООН сприйматиме країну-терориста по-іншому, бо почне працювати поняття «злочину заперечення».

Наталя регулярно розповідає про війну, яку Росія веде проти України, в іноземних медіа. Двозначні запитання і хибні тези про війну часто лунають від медіа тих країн, де низький рівень журналістики і відчутний вплив російської пропаганди. А британські, американські та ірландські медіа, навпаки, є абсолютно проукраїнськими і дуже категоричними. Для того, щоб ефективно доносити свій меседж у будь-якій дискусії, — впевнилася Наталя, — потрібно зберігати раціоналізм, спокій та інтегрувати людські історії у свої розповіді.

«Емоційністю можна розчулити, але переконати — неможливо. Тактика атаки і присилування до солідарності та співчуття не працює. Найліпше працює меседж натхнення: коли люди бачать, що ми у складних умовах не здаємося, працюємо і не ниємо, вони хочуть нам допомагати», — каже Наталя.

Інформація, яку збирає «Лабораторія журналістики суспільного інтересу», — це історична правда, — наголошує вона. Дані, зафіксовані нейтрально, правильно, відповідально, верифіковані свідчення сотень людей стануть історичними документами, які не можна буде ставити під сумнів. Завдяки цьому проєкту журналісти Харкова, Херсона, Каховки, Чернігова, Охтирки, Сєвєродонецька можуть розповідати про російські воєнні злочини на міжнародному рівні. Крім того, регіональні медіа нині потребують фінансової підтримки. Реальний масштаб проблеми став зрозумілий, коли в межах одного з проєктів організація провела відкритий конкурс, щоб надати стипендії сумою 2000 євро 150 українським журналістам або ньюзрумам, і отримала понад 700 заявок.

«Коли ти читаєш, що сталося з газетами в Мелітополі, Маріуполі, Бердянську, Ніжині, скільки медіа перестало працювати в Миколаєві та Одесі, то на емоційному рівні розумієш, що відбувається. Коли 15 журналістів із київської редакції просять фінансову підтримку попри те, що їхня організація існує і працює… Розуміння того, як зараз тяжко, — цінне знання, щоб орієнтуватися», — розповідає Наталя.

Від початку повномасштабного російського вторгнення в Україні з’явилося багато якісної репортажної журналістики — попри те, що в перші місяці метою багатьох ЗМІ було саме́ інформування, а не його якість. Журналістика, — переконана Наталя, — це не ремесло. В тексті має бути історія: він повинен не лише розповідати, а й викликати емоцію.

Одним із таких матеріалів, з якими Наталя працює в межах проєкту, є історія про російську атаку на вокзал у Краматорську 8 квітня. У ньому описано, як мовчазна і тиха працівниця буквально наказала директорці не йти на роботу наступного дня після обстрілу і сама відмила все від крові. Як волонтер, працівник місцевого будівельного магазину та машинобудівного заводу, виносив з вокзалу на руках тіло хлопчика без голови. Цей чоловік залишився у волонтерстві, бо сам мав маленьку доньку, і йому хотілося вірити, що, якби щось сталося з нею, люди б їй допомогли.

У душу Наталі запав 24-річний поліцейський з харківської Салтівки. З ним вона познайомилася на третьому тижні повномасштабного вторгнення на станції метро «Героїв праці», де на той момент постійно жили близько 800 людей. До поліцейського прив’язався 12-річний хлопчик, який ходив за ним, як за старшим братом, і нікуди не відпускав.

«Поліцейський був у звичайній куртці, і я запитала, чому він вбраний у цивільне, — згадує Наталя. — А він каже: "Дивись, це скупчення людей. Якщо росіяни зайдуть сюди і побачать мене у формі, то атакують першим. А так [у цивільному одязі] я матиму 5 хвилин на те, щоб щось зробити, евакуювати людей". А ще два роки тому він був звичайним пацаном зі спального району — точно таким, яких ми бачимо в Києві, Дніпрі, Харкові. У такі моменти розумієш, яка еволюція відбувається в людині і як зростає рівень відповідальності. Такі речі мене дуже зачіпають. На цій війні мені не так цікаво поговорити з Сергієм Жаданом, як подивитися на хлопців із Салтівки. Показати, що йдеться не про якусь меншину, а про всіх нас».

На десятому місяці повномасштабної війни Наталя відчуває фізичну, але не емоційну втому. «Є дуже дивне внутрішнє відчуття, нібито я все життя готувалася до цієї війни. Я хотіла бути воєнкором у країні, де немає воєн», — каже вона. Водночас усвідомлення того, що війна може зійти з перших шпальт, є, бо ми самі, — каже Наталя, — жили так вісім років. Але за професією вона — воєнкор, і зараз працює з темою, яка для неї є основою основ.

«Коли ти починаєш на п’ятому страшному інтерв'ю позіхати і втрачати концентрацію, це прямий доказ того, що ти більше не можеш переварювати ці емоції, — стверджує Наталя. — Не можеш взяти четверте свідчення про тортури упродовж дня, тому що фізично не можеш мати стільки емпатії. Я розумію, що в якийсь день можу зламатися, перестати працювати, не знайти в собі сили, зробити щось погане, забути. Але в мене немає зневіри в журналістиці. Я вірю в те, що статті працюють».