Володимир Єрмоленко і Тетяна Огаркова

Рано-вранці 24 лютого Володимира Єрмоленка і Тетяну Огаркову розбудили перші звуки вибухів, які пролунали у військовому містечку біля Броварів. Їхні телефони розривалися дзвінками і повідомленнями від рідних і друзів. Троє дітей Володимира і Тетяни, яким на той момент було 13, 5 і 3 роки, мирно спали. Стало зрозуміло: ні в садочок, ні до школи, ні на гуртки того дня вони не підуть.

У перші години повномасштабного російського вторгнення Володимир і Тетяна одразу включилися в роботу: почали телефонувати іноземні журналісти і розпитувати про ситуацію. Надвечір ухвалили рішення їхати до батьків Тетяни, які мешкають на Обухівському напрямку. Під час бомбардувань, думали вони, у приватному будинку буде безпечніше, аніж у дев’ятиповерхівці. Перший тиждень повномасштабної війни їхня родина провела саме там, час від часу через чекпоінти виїжджаючи до Києва і Броварів. На початку березня, побачивши одного дня фото 64-кілометрової російської танкової колони, яка наближалася до Києва, вирішили виїхати в одну із західних областей до родичів, думаючи, що їдуть на тиждень-два. Вимушена евакуація тривала 6 тижнів. Додому родина Володимира і Тетяни повернулася в середині квітня.

«Ми все пізнаємо в порівнянні, — розмірковує Володимир. — Я схильний до того, щоб не надто драматизувати умови, в яких ми живемо, навіть під час блекаутів. Дякувати Богу, наші Бровари не розбомблені, ми живемо у своїх квартирах, на відміну від багатьох наших друзів, чиє житло було зруйноване. Дякувати Богу, ми живі і здорові. Оглядаючись на наше суспільство, яке пережило стільки трагедій і болю, ми вчимося цінувати те, що маємо».

Говорити про досвід життя під час війни складно з тими, хто цього досвіду не має, особливо за кордоном. Люди, травматизовані більшою чи меншою мірою, перебувають у різних емоційних режимах. Володимир і Тетяна побачили це на власні очі, розвозячи гуманітарну допомогу деокупованими населеними пунктами. Вони зустрічали людей, які ховали своїх родичів, на чиїх очах вбивали, людей, чиї автівки чавили російські танки і чиї будинки були окуповані. Від 24 лютого в Україні стало неможливо говорити про тотальну нормальність. Різні досвіди замикають нас у своєрідних «мушлях», і знаходити спільні знаменники стає дедалі складніше.

«Нас усіх різною мірою торкнулася війна, і зараз дуже легко скотитися в міряння стражданнями, — розповідає Тетяна Огаркова. — Але люди мають різні досвіди, і їх не варто знецінювати. Хтось потрібен на фронті, хтось — у цивільному житті, хтось мав виїхати за кордон, щоб урятувати своїх дітей. Усі люди потрібні. Ми не уникнемо того, що кожен буде реферувати на свій досвід, але суспільство має розуміти, що ніхто з нас таку долю не обирав, тому варто вчитися чути й бачити досвіди інших. Винних в Україні немає, а ворог у нас — спільний. Єдиний спосіб його перемогти — це консолідація».

Як і багато українців, із першого дня повномасштабного російського вторгнення Тетяна і Володимир використовують фразу «коли (а не якщо) ми переможемо». Попри те, що війна затягується, і ЗСУ поступово, клаптик за клаптиком відвойовують українські землі, усвідомлення того, що Україна обов’язково переможе, не викликає сумнівів. Це переконання ґрунтується на понятті цінностей: не може бути, щоб Україна та її партнери не могли дати ради цій абсолютно несправедливій і невиправданій агресії терористичного характеру. Ця війна суїцидальна для Путіна і остання для Росії в її нинішньому стані.

«Можна вважати це наївною вірою, адже ми знаємо багато прикладів з історії, коли зло не було покаране. Водночас ми розуміємо, що ця війна не про Росію і Україну. Це ціннісне протистояння, де з одного боку ми маємо країну, яка вирішила, що може робити все, що їй заманеться, знаходячи своїм злочинам псевдоісторичні пояснення, а з іншого боку — решта світу, який говорить не лише про те, що Україна — це суверенна держава, яка має право існувати у власних кордонах, але й про те, що всі маємо грати за правилами. Не може авторитарна держава систематично руйнувати демократичну країну», — стверджує Тетяна Огаркова.

Незаконна анексія Криму Росією у 2014 році, на яку світ належно не відреагував, довела, що не можна йти на поступки злу, даючи йому змогу ширитися. Зараз Захід учиться на власних помилках.

Одним із важливих елементів просвітницької роботи, яку виконують Володимир і Тетяна, є англомовний подкаст Explaining Ukraine для проєкту Ukraine World. У ньому вони розповідають про російські звірства і про український спротив, відкривають для закордонної аудиторії українську ідентичність і політичну традицію. Кошти, якими щомісяця слухачі підтримують подкаст на Patreon, ідуть на гуманітарну допомогу та підтримку ЗСУ.

«Велика помилка, — каже Володимир Єрмоленко, — хотіти переконати на 100% усіх, хто нас слухає і підтримує. Наш досвід показує, що набагато краще мати довіру і готовність спілкуватися, аніж повну згоду. Звісно, є моменти, де від абсолютної підтримки залежить наше існування: потрібно пояснювати, що не можна зупиняти постачання зброї, що Україну слід посилювати, що не можна боятися ядерного шантажу, віддаючи в такий спосіб ініціативу ворогові; а також переконувати, що в майбутньому Росія вже ніколи не буде такою, якою вона була протягом останніх двох століть. Остаточною перемогою буде деімперіалізація Росії».

Значну частину свого життя Володимир і Тетяна прожили за кордоном, навчаючись і проводячи дослідження у країнах Європи та в США. Роками, розповідають вони, Україна була відсутня на ментальній мапі світу. У трагічний спосіб повномасштабне російське вторгнення привернуло увагу до нашої держави. Той факт, що зараз нас готові слухати і чути, — це заслуга ЗСУ, завдяки яким ми посилили власну суб’єктність, у тому числі й культурну. Про культових авторів, явища та епохи в історії української культури Володимир Єрмоленко і Тетяна Огаркова розповідають у проєкті Kult: Podcast, який незабаром буде перекладений англійською і французькою мовами.

«Ми бачимо величезний запит на теми, пов’язані з українським мистецтвом, — каже Тетяна Огаркова. — Французи готові почути про те, що Соня Делоне, яку вони знають як засновницю французького симультанізму, народилася в Україні і провела в Одесі п’ять років свого життя. У своїй автобіографії Делоне писала, що винаходом симультанізму вона завдячує саме своєму українському дитинству й образам, які народжувалися в її голові, коли вона пізнавала українські традиції. Французи готові почути, що Казимир Малевич — не російський художник. Він має польське походження, народився в Києві, першою його мовою була польська, другою — українська, і лише третьою — російська. Про це готові чути більше, ніж рік тому, адже завдяки українській військовій звитязі наша культура отримує додаткову увагу».

Тетяна і Володимир регулярно розповідають про Україну у провідних світових ЗМІ. На французьких телеканалах, зокрема, France 24, часто доводиться говорити з тими, хто закликає зрозуміти позицію Росії, — переважно це колишні посли Франції в Росії або так звані «французькі генерали», що намагаються просувати хибну ідею непереможності країни-агресора. Обурення викликає, коли французькі кореспонденти ставлять українську офіційну інформацію на один щабель із російською пропагандою — тоді треба пояснювати, що правило балансу в ситуації агресора і жертви працювати не може.

«Україна рухається дуже потужно завдяки підтримці партнерів. Ніхто не хоче бути на боці переможених. Росія цю війну вже програла в тому сенсі, що не досягла своїх стратегічних цілей, і в цій фазі вже навряд чи це зробить. Ми маємо зробити все можливе для того, щоб Росія перестала існувати в нинішньому своєму вимірі. Як остання імперія, вона має розпастися. Це єдина ґарантія того, що історія не повториться. Без цього ми не можемо бути певними в тому, що наші діти через 10-20 років не жертвуватимуть, як і ми, життям знову і знову в цій безглуздій боротьбі», — переконана Тетяна.

У своїх волонтерських поїздках Україною Володимир і Тетяна побачили скоєні російськими окупантами воєнні злочини на власні очі. Символічне значення для подружжя має Харків, куди вони майже щомісяця їздять із гуманітарною допомогою. Перед очима, розповідають вони, досі стоять деокуповані села і селища Київщини.

«В Ірпені, Бучі й Гостомелі є макабричні цвинтарі автівок. Кожний спалений автомобіль — це людська історія. У Бучі до нас підійшов чоловік і розповів, що родину його друзів розстріляли при виїзді з міста, — згадує Володимир Єрмоленко. — Аж за пів року він знайшов їхню машину і впізнав її за складаним ножем, який належав його другові. Перед очима постає Мощун і кількасот знищених будинків його дачного кооперативу — це селище, яке, можливо, врятувало Київ. Розчавлений танком "ланос" у селі Бобрик Броварського району, власник якого ледь устиг вистрибнути з машини».

«Ще один потужний образ, — додає Тетяна, — це село Безруки на Харківщині. У червні там біля звичайного сільського будинку російська касетна бомба вбила дівчинку, яка читала книжку на подвір’ї. Осколками вбило і її 38-річну тітку. Ми спілкувалися з бабусею, яка втратила доньку й онуку і залишилася жива — її будинок розташований за кількасот метрів звідти. Вона розповідала про внучку-янгола, яку обожнювала, показувала на сходи, де дівчинка сиділа, і говорила: “Отут була кров. Я мила кров моїх дітей”. Через силу емпатії я уявляла свою маму на її місці і розуміла, що ми нічим не відрізняємося від цієї родини. Усі ми є цілями цієї жахливої війни».

До повномасштабного російського вторгнення сім’я Володимира і Тетяни часто їздила відпочивати на Десну. Там, у наметах на березі річки, виростали всі троє їхніх дітей. Дороге їхньому серце місце, з полегшенням згадує подружжя, війна не зачепила. Але вже за кілька кілометрів звідти обабіч дороги починаються зруйновані окупантами заправки, а далі — Велика Димерка і села, де відбувалися жахливі танкові бої.

«Дивишся на це і розумієш: ця війна не десь там, вона про тебе, — підсумовує Тетяна. — Дуже важливо фізично перебувати на цих місцях, щоб розуміти, що це відбувається не лише в телевізорі. Синхронізація з болем інших людей дуже потрібна, щоб продовжувати розповідати про цю війну, щоб продовжувати працювати і розуміти, навіщо ми щодня це робимо».