Євген Малолєтка

23 лютого команда AP ― Євген Малолєтка, Мстислав Чернов і Василіса Степаненко ― виїхали з Бахмуту в Маріуполь. Міста дісталися близько 3:30, а вже за пів години почалося повномасштабне вторгнення Росії. Оточення Маріуполя почалося за кілька днів. У наступні три тижні світ дізнавався про те, що відбувається з містом в оточенні росіян саме через фото та відео, які надсилали Євген із колегами.

― Це й була наша ідея, ― говорить Євген. ― Ми здогадувалися, що оточення міста буде, і готувалися до цього. Підготовка має бути принаймні в голові. А от прийняти рішення складніше. Але воно було правильним.

Ще до вторгнення команда вирішила залишатися до моменту загальної евакуації міста. У Маріуполі вони провели 20 днів. Ризикували, пересуваючись по місту під обстрілами з артилерії та авіації. Їздили у своєму авто, кареті «швидкої», за машиною моргу. Спали в орендованій квартирі, у готелі, у спортивному центрі, у лікарні, на станції швидкої допомоги ― майже завжди на матрацах у спальниках під ковдрами на підлозі в коридорі. Ті спальники й супутниковий телефон іще встигли доїхати до них у Маріуполь, а от супутниковий інтернет ― ні. Тож відео розбивали на 20 шматочків, стискали до найнижчої якості й, пронумеровані, надсилали редактору. Він складав сюжет. Фотографії перевели з RAW у JPEG. Знімали економно. Надсилали з лікарні, куди пробивався сигнал.

― У мене багато спогадів із Маріуполя, які ніколи не забути, ― розповідає Євген. ― Коли в лікарню приносили мертвих дітей, і коли бомбардували пологовий, і коли вбило дітей, які грали в футбол. На це страшно дивитися.

Євген зробив фото, які стали одними з символів оточення Маріуполя ― наприклад, із пологового будинку. Вагітна Ірина Калініна, що на знімку на ношах, загинула ― як і її дитина. А Маріанна Підгурська вижила і тепер просуває в Росії ідеї «русского міра».

Євген із колегами виїхали з Маріуполя 15 березня. Дізналися, що місія однієї з міжнародних організацій покидає місто, і поспішили з лікарні за їхньою колоною. Їхали в своєму побитому авто разом з водієм, його дружиною й дитиною. Заховали техніку, флешку з відео полоненої парамедикині Тайри, відвертали увагу брудним дитячим одягом.

Євген сидів попереду, тримаючи валізу й рюкзак, і нічого не бачив через помережене тріщинами лобове скло. Тож дивився на ікону Матері Божої з календаря, приклеєну до скла. Команда не наздогнала гадану організацію, але приєдналася до Червоного Хреста і через 15 блокпостів росіян їм вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію.

Десь у ті ж дні з окупованого Бердянська виїхала родина Євгена.

Коли він вибрався з Маріуполя, спершу хотілося сховатися. Але швидко повернувся до роботи.

― Я не хочу казати, що ми великі журналісти, ― ділиться емоціями Євген, ― ми просто робили свою роботу. Це було важливо. А зараз важливо не втратити медійний інтерес до того, що відбувається в країні. Не повинно бути відчуття повсякденності ракетних атак і жертв. Дуже важливо пам’ятати, що це не нормально.

Євген знімає чи не всі головні події війни. З останнього ― влучання ракети в дев’ятиповерхівку в Дніпрі.

― Ми приїхали відразу, бо було зрозуміло, що жертв дуже багато, ― розповідає він. ― Усе залежить від інформаційної повістки, яку видають новинні медіа. Коли збільшується кількість жертв, тоді зростає медійний інтерес. На жаль, це так. Це сталося у великому місті, це був великий будинок, фото вражали. Як із Бахмутом і Соледаром, про які всі говорять, але не згадують про тяжкі бої на кордоні Харківщини і Луганщини. Це не означає, що там менш загрозлива ситуація чи менше проблем. Іноді ми самі притупляємо бачення таких трагедій, але головне — його не втрачати.

Присутність журналістів у місті визначає, чи знатиме світ про злочини росіян. В Ізюмі стався авіаналіт на один будинок із найбільшою кількістю жертв, що відома Євгену ― 54. Але нікого в місті не було, щоб про це розказати.

Для нього найважливіше — показати вплив війни на людей і їх емоції. Можна запланувати деякі моменти, але важлива журналістська удача. Війна в багатьох країнах відносно однакова, змінюються лише технології військових. Різниця лиш у тому, в яку ситуацію потрапляєш саме ти.

За рік такої роботи він почувається більш мудрим і більш злим, більш дорослим ― і ще більше ризикує. Кожен виїзд збільшує ризик ― і зменшує запас удачі для відряджень. Удача ― це повернутися.

― Навкруги все літає, а ти граєш у цю рулетку ― щоразу лотерея, ― каже Євген, а згодом додає: ― Це наша країна і ми розуміємо, як тут працювати. Нам не треба пояснювати, де краще бути, ми розуміємо інформаційну повістку, де важливі новини, знаємо мову, людей, можемо домовитися.

Він каже, що емоційно стійкий, адже попередні вісім років працював на Донбасі ― це була ніби підготовка до великих подій. Певний час їздити туди було складно, бо нічого не змінювалося, але він знав, що буде інакше ― з гнилої рани гній має полізти. Росія ж не просто так створювала роками свої маріонеткові утворення.

Євген визнає, що за рік люди звикають до всього ― і до читання новин про смерті також. Він бачить, як герої його матеріалів потім з’являються у некрологах. Для нього це не номер у списку, а людина, друг, колега, товариш, солдат.

― Це ненормально, це наші люди, ― каже Євген. ― Нація просто іде в мінус. Це як з дівчиною, яку врятували в Дніпрі ― вона восени втратила коханого на фронті, а тепер батьків у цьому будинку. Фотограф «Громадського» зробив дуже сильний знімок.

Євген не вірить, що, як казав загиблий Макс Левін, фото можуть спинити війну. Але вірить, що фотографія може змінити ставлення до подій і дати їх розуміння. Його робота — це не просто робити знімки, які потім публікують медіа; це документування української історії.

Тому зараз у житті Євгена поїздки на фронт чергуються з поїздками по престижних виставках і фестивалях по всьому світу ― з Бахмута на «Санденс» для нього не метафора.

― Не в нагородах справа, ― переконаний він. ― Важливо використовувати ресурс різних платформ, щоб розповідати про те, що відбувається в Україні. Люди за кордоном переймаються нашою історією, але дехто не розуміє її. А ми можемо приїхати і розповісти те, що бачили.

А ще така робота протидіє російській пропаганді. Євген вірить, що правда повинна перемогти. Попри те, що російські журналісти в Європі продовжують поширювати «русскій мір». Він знає, що попереду ще багато подій і війна навряд закінчиться в 2023-у.

― Що мені з цим робити? ― врешті запитує Євген. ― Іти у відпустку? Я не знаю. Треба продовжувати працювати. У кожного своя робота. Наша ― робити новини і показувати їх світові. Це дуже важливо. Треба робити паузи, щоб відновитися і далі працювати нормально. Потрібно заряджати батарейки, хто як може. Якщо не підзарядити, далі не поїдеш. Із павербанком не набігаєшся.

Але зрештою він мріє не знімати війну. Не бути більше заручником цієї ситуації. Зіскочити з адреналінової голки. Не відчувати, як адреналін підстьобує робити більше, копати глибше, шукати важливі для історії моменти.

Та якщо зовсім чесно, то головне фото, яке Євген мріє зробити першим, ― український прапор на площі біля драмтеатру в Маріуполі.