Крістіна Бердинських

У ніч із 23 на 24 лютого Крістіна Бердинських не спала. Вона, що називає себе песимісткою, була переконана в неминучості наступу Росії. Завчасно закупила продукти, попросила те ж саме зробити маму. 23 лютого знайома західна журналістка написала Крістіні, що, найімовірніше, у цю ніч треба очікувати на початок.

― Я не лягала спати і до 4 ранку читала новини, ― пригадує вона. ― Після звернення про «ЛДНР» я зрозуміла, що мета Путіна ― це вся країна. Але вночі нічого не ставалося, і я видихнула.

Та вже за 10 хвилин почалося звернення Путіна про початок вторгнення, яке Крістіна миттю увімкнула ― поки він ще говорив, вона вже чула перші вибухи.

У той ранок Крістіна зателефонувала близьким, роздала інструкції і поїхала до мами на інший кінець Києва, щоб заспокоїти і підтримати. Виявилося, що на околиці міста саме опинилася їхня 16-річна родичка з Херсона, і Крістіна відправила по неї таксі. Так вони втрьох і залишилися переживати наступ на Київ.

Бомбосховища у домі не було, сусіди зі свого укриття вигнали, тож родина вирішила щоночі ходити в метро ― там було не так гучно і, відповідно, не так лячно. Першу ніч просиділи на одній ковдрі на підлозі, потім принесли валізи, спали в потягах, де було не так холодно. Ночували там вони 17 ночей. Крістіна мріяла вийти одного ранку з метро і вдихнути свободу ― бо Київську область деокупували.

― Майже 70-річна мама і 16-річна родичка по-різному сприймали війну, ― каже вона. ― Я могла б і в квартирі спати, але ж відповідала не тільки за себе, тому ми ходили туди, де безпечніше.

Крістіна хотіла працювати. Перші чотири дні редакція нічого від неї не вимагала, а потім вона почала брати коментарі телефоном, працювала з дому. Їхати до межі окупації неподалік Києва, як це робили деякі інші колеги з досвідом роботи на фронті, їй було страшно.

У середині березня Крістіна відчула, що звикає до умов воєнного стану. Її першим живим інтерв’ю стала розмова з послом Польщі в Україні ― чи не єдиним іноземним дипломатом, який не покинув Київ. Вони зустрілися у великому практично порожньому будинку, Крістіну погодували супом, було приємно нарешті бачити людину, з якою розмовляєш, та ще й у спорожнілому Києві. Пан посол сказав, що не поїхав, бо не хотів утікати, коли Україна це переживає й має підтримку від Польщі.

Другим матеріалом «не з квартири» став репортаж із дитячої лікарні «Охматдит» ― точніше, з її підвалу, який перетворили на операційні, де лікарі жили й працювали, рятуючи дітей.

Так само Крістіну вразили розповіді українців і українок про те, як змінилося їхнє спілкування з родичами в Росії ― вона написала пост у соцмережі, шукаючи таких людей, і отримала лавину повідомлень. Переважно це було зазомбоване нерозуміння, штампи про «звільнення від режиму» і «по цивільних не стріляють».

У квітні Крістіна потрапила до деокупованої Бучі. То був престур, і спершу вона не уявляла, як працювати серед такої кількості колег.

― Але те, що там відбувалося, було таким масштабним, що кожен зустрічний хотів і міг щось розповісти, ― пригадує вона. ― Першого чоловіка, з яким я заговорила, двічі заради розваги водили на імітацію розстрілу. Він же запропонував піти в підвал ЖК, де лежало тіло молодого хлопця без носа. Ми йшли туди, і я думала: «Я взагалі до цього готова?»

Тіло вони так і не побачили ― його вже забрали правоохоронці. Крістіна відчула полегшення. А потім із поліцією поїхала до майданчика з шістьма спаленими тілами, які знімали сотні журналістів, ― відтоді жодного бажання зрозуміти Росію не залишилося.

Їй здавалося, що все життя з 24 лютого перетворилося на один день війни. Щоранку вона прокидалася і писала в Twitter, який за ліком день тримається країна. Почала їздити в деокуповані містечка й села Київської області. Бачила, як різко Київ почав повертатися до життя. Її домашня «жіноча трійця» роз’їхалася, тож Крістіна відчула себе вільніше ― і почалися відрядження в регіони.

Дистанція не відчувалася ― військові, журналісти, чиновники, міністри. Разом з міністеркою у справах ветеранів і контррозвідницею Юлією Лапутіною була поїздка до Харкова. Крістіні було страшно, проте говорити з міністеркою про війну десь у Києві здавалося вже нелогічним. Згодом страх минув, і з’явилися власні правила, головне з яких: завжди слухати, що кажуть військові.

― У мене за ці сім місяців було багато відряджень, але й багато роботи в Києві, ― розповідає Крістіна. ― Це і потерпілі від обстрілів, й історії деокупації, і військові, і політики, і допомога міжнародних партнерів, і волонтери ― різні теми, з якими треба працювати. Мені здається, що зараз у журналістів уже немає спеціалізації. Якщо раніше я на 90% писала про політику, то зараз ― абсолютно про все. І люди навчилися жити під час війни, тому якщо раніше їх шокувала інформація про обстріл якогось міста, то тепер вони вже знають, що означає ця новина, що побачать на фото ― і до цього зникає інтерес.

Неможливо ж увесь час жити в стресі, має бути адаптація. Це нормально. Уже навіть заяви Путіна про ядерну зброю українці не сприймають ― бо ми розуміємо, що з таким сусідом може трапитися що завгодно. І єдиний наш шанс ― це захищати і відвойовувати нашу землю.

― Зараз я почала помічати розмови «з 2014 року», ― додає Крістіна. ― Деякі і військові, й цивільні кажуть, що Київ «гуляє», поки війна. Але ніколи не знаєш, чи та людина в кав’ярні не передала купу грошей на фронт, чи не перегнала туди пікап. Видихати теж потрібно. І зараз настав період хороших новин про деокупацію, у перемозі з’являється ще більше впевненості ― людям потрібні ці новини.

Крістіна добре знає, що таке намагання повернутися до мирного життя. Коли російські війська відтіснили від Харкова, вона поїхала до міста писати репортаж. І побачене її засмутило ― люди мали велику волю до повернення до мирного життя, проте близькість фронту не давала змоги це зробити. Відчинені кав’ярні, книгарні, піцерії стояли порожніми, центр міста розбитий, нічні обстріли не припинялися. Крістіна бачила, що заклади відкривають не для того, щоб отримати прибуток, а для того, щоб дати енергію місту. І відчувала, що ця спроба не має успіху.

У деокупованих харківських громадах вона ще не була, але назавжди запам’ятає історії з Київщини. Наприклад, у селі Термахівка у кожному дворі була могила. І найдужче Крістіну вразили два хрести в одному дворі ― сестри 1931 і 1934 років народження.

― І я уявляю: дві літні жінки, народилися ще до Другої світової, стільки пережили, мали тут хату ― і від них залишилися тільки два хрести, ― каже вона. ― Мене це дуже хвилює: чому така несправедливість? Так не повинно бути.

Інша історія, яку Крістіна не може забути ― велосипеди в Зеленодольську на адмінкордоні Дніпропетровської і Херсонської областей. Люди з сіл виїжджали на велосипедах, а місцева влада збирала їх, щоб зберігати аж до їхнього повернення після деокупації Херсонщини. Там Крістіна познайомилася з літньою парою, років 60-65, які втікали з окупованого села в Херсонській області 15 кілометрів під обстрілами.

― Це буде як з Ізюмом, ― розмірковує вона про майбутню деокупацію. ― Ми почуємо ще дуже багато страшних історій. Те, що там коять, на жаль, дуже схоже на Бучу й Ізюм. Ми дізнаємося ще багато страшної правди про злочини росіян.

Щодо подальшої долі Херсона й області Крістіна жодних сумнівів не має. Вона ще з 2014 року знає, що це місто, попри повільні зміни й корупцію, має сильну українську позицію ― тож теперішній понад піврічний опір її не дивує. Та аж тепер вона відчула з містом, де народилася, сильний емоційний зв’язок. І вона поїде туди працювати відразу після деокупації.

― За сім місяців росіянам не вдалося навіть запровадити «рубльову зону», ― каже Крістіна, ― хоча там є весь силовий ресурс. Але люди обмінюють гроші, купують за готівку, на базарах, аби зберегти національну валюту. Зараз репресії погіршуються, бо росіяни свідомі того, що їх не сприймають місцеві, й бачать просування наших сил.

Крістіні переказують про жахіття в селах, про те, що люди в місті без зайвої потреби і після 15-ї години не виходять на вулицю, що плекають надію на звільнення, якого все немає, ― і через це пригнічуються.

― Я впевнена, що Херсон деокупують, хоч і не так швидко, як того хотілося б, ― стверджує вона. ― Зараз я навчилася нічого не загадувати на завтра, усе відбувається тільки сьогодні. Все йде до нашої перемоги, питання тільки в ціні. Росіянам не шкода ні свого життя, ні чужого. Абсолютно точно загине ще багато хороших людей ― і цивільних, і військових, навіть якщо нам нададуть усю зброю. Така наша ціна незалежності. Ми всі зараз у стані мобілізації, сконцентровані, бо тільки так можна перемогти Росію. І, думаю, не розуміємо, як сильно на нас усіх вплинула війна. Коли ми переможемо, треба буде багато часу на переживання цього, внутрішні сліди залишаться.

Крістіна бачить, як війна уже вплинула на неї. Вона лише раз за сім місяців була за кордоном, на програмі для журналістів, що висвітлюють війну. І там, у німецькому селі, під час розмов з психологами, вона зрозуміла, як усе складно вже зараз. Вона не може працювати так, як іноземні журналісти, що приїжджають в Україну на 2–3 тижні й місяць опісля відпочивають, ― тож обрала наразі продовжити роботу, але сповільнитися. Нічого страшного не станеться, якщо вона, у стані вигорання, дозволить собі не поспішати.

― Зрозуміло, що Росія вже програла, хоча не до кінця це розуміє, ― переконана Крістіна. ― Вони завжди пишалися своєю машиною пропаганди, а тепер повністю програли інформаційну війну. За сім місяців навіть не створили своїх героїв ― бо їх немає. Немає нічого, чим можна пишатися, показати як здобутки. А в України це все є: герої — і живі, й загиблі; і люди, що чинять опір.

Тож Крістіна щодня веде лік війні. 24 лютого вона написала, що Путін не зможе зламати Україну. Наступного дня ― що це НАТО має проситися до нас. І тепер вона чекає, коли зможе написати про останній день війни ― і перший день після перемоги.