Стас Козлюк

 24 лютого Стас Козлюк прокинувся в Бахмуті.

Того ранку він мав уже бути в Києві, проте напередодні йому зателефонував колега і попросив попрацювати фіксером з іноземними журналістами, у яких зірвалася домовленість. Стас не хотів, проте погодився.

На той час знайомі військові уже писали йому про те, що навколо відбувається «якийсь рух», колеги передавали схожі повідомлення від харківських прикордонників. Стас розумів, що повномасштабне вторгнення ось-ось розпочнеться, проте до другої ночі дописував текст про села в Донецькій області, які почали обстрілювати великокаліберною артилерією. Іще годину читав новини. Поставив будильник на 4:50.

― Я прокинувся, було тихо. Подумав: маю ще пару годин. І як тільки заплющив очі, воно як йобне. Це саме те слово. Рвонуло так, що склопакети задзвеніли, в усіх журналістів спрацювала сигналізація в авто, за дві хвилини люди в коридорі почали бігати. Я виходжу і бачу, як журналісти з валізами пакуються в машини і їдуть. А я стою і думаю, що мені робити.

Стас почепив на пояс об’єктиви, взяв камеру, зателефонував водієві. Той сказав, що дає Стасові 30 хвилин, щоб доїхати від Бахмута до Костянтинівки, звідки водій вивозить дружину. Встигнути було неможливо.

Стас з іноземними колегами лишився в Бахмуті сам і без авто. Один з іноземних журналістів сказав Стасові, що всі війни починаються однаково і треба почекати сніданку. Стас пояснив: сніданок у цьому готелі вже ніхто не готуватиме.

О 6 ранку таки вирішили їхати у Дніпро. Іноземний колега пропонував їхати у Слов’янськ, не вірив, що там збивають російські літаки. Але Стас не знав, де зараз лінія фронту, де росіяни, яку зброю вони застосовують, чи не прорвали лінію оборони біля Горлівки. Згадував чутки і прогнози про те, що українська армія протримається 72 години, а далі ― партизанщина.

― Врешті я опинився у Дніпрі, родичі були в Києві, ― говорить Стас. ― Колеги скидали фотографії гелікоптерів над столицею, приходили новини про десант у Гостомелі. Я не знав, що робити, як допомогти рідним. Це настільки жахливе відчуття ― усвідомлювати, що відбувається, але ніяк не могти зарадити ― це дике безсилля. А потім я зрозумів, що «72 години» не спрацює, Київ вистоїть, що легко кацапам не буде. Єдине, що мені лишалося, ― робити свою роботу.

З TIME Стас працював три тижні, відтак мав три тижні перерви, і потім ― знову працював як фіксер. Весь час знімав і для себе.

Складно було потрапити на лінію фронту, бо фотографів-іноземців там не надто раді бачити. Вони часто знімають те, що може виказати позиції військових, а прохання не публікувати подібні кадри ігнорують. Проте, коли все ж вдалося приїхати до знайомих військових, на ділянці фронту була загроза танкового прориву. Історію зняти вдалося і, окрім посилених обстрілів, каже Стас, усе приблизно так само, як було всі ці вісім років:
― Сидиш з військовими в окопі, вони тебе пригощають кавою, чаєм, можуть дати сигарет.

Але буквально кожної хвилини щось літає, вибухає, гримить. Військові на позиціях завжди дуже переживають за цивільних, хоча на акредитаціях написано, що ЗСУ не несе відповідальності за наше життя і здоров’я.

Військові відкрито показують власний побут, і іноземні колеги Стаса повсякчас дивуються їхнім пральним машинкам, душу, сушаркам для одягу і макіяжу в жінок. Але він не бачить у тому нічого дивного, бо знає: важливо зберігати на фронті речі зі звичного життя ― це допомагає не поїхати дахом.

Та якщо раніше так було по всій лінії фронту, то тепер це можливо на відносно тихих ділянках. Росіяни вже не граються у Мінські домовленості і стріляють із великокаліберної артилерії не криючись. Раніше безпечні дороги такими вже не є і спорожніли. Позиції військових можуть змінюватися. Додалися літаки. Це все треба враховувати під час планування роботи.

― Ще з відмінностей ― міста дуже порожні. Це так страшно виглядає, ― говорить Стас. ― Приїжджаєш в Авдіївку, а там нікого нема. У центрі міста розвалений торговий центр, багатоповерхівки стоять без вікон, де-не-де ходять люди, всі сидять по підвалах, на ринках працює кілька точок. Бахмут порожній. Там черги у продуктовий по пиво, яке через заборону на продаж підписують «напій пшеничний».

На запитання про те, чому не виїжджають, люди відповідають по-різному. Найбільш безглузда відповідь для Стаса ― «ми там нікому не потрібні». Людей не переконує те, що в них може прилетіти снаряд. Урешті вони дотягують до моменту, коли евакуюватися вже пізно.

― Ще одна відповідь ― «тут же мій дім». Наприклад, у Сєвєродонецьку. Але ж від нього геть нічого не лишилося. Як там можна жити, ситуація ж узагалі незрозуміла, може, місто впаде, бо військові не можуть вічно тримати лінію оборони. Військові казали, що Ізюм росіяни взяли через кількісну перевагу ― просто завалили трупами. В принципі, вони це можуть робити будь-де. А класти сотні українських військових, щоб утримати розбите місто, нелогічно.

Попрацювавши фіксером, Стас почав знімати деокуповану Київщину. Разом з колегою спершу планували фотографувати життя Києва, але отримали пропозицію поїхати в Бучу ще до відкриття міста для медіа. Вирішили спробувати, та далі Дмитрівки військові їх не пустили ― територію досі зачищали від росіян. Тоді місцеві порадили поїхати Житомирською трасою, де біля заправки вбили багато людей.

Так журналісти першими побачили розстріляні авто, вбитих і потім спалених людей. Найімовірніше, то були місцеві, що в перші дні намагалися вибратися з-під окупації.

― Це найжахливіше, що я бачив у житті. Перша думка: «блять, піздєц», друга ― «треба це знімати», ― пригадує Стас. ― У голові немає думки не знімати. Ти розумієш, що це треба зафіксувати, щоб показати жорстокість росіян, бо вона якась неосяжна.

Після публікації світлин Стасу писали з проханням допомогти опізнати родичів серед тіл. Він не міг допомогти ― рис лиця в людей просто не лишилося. Та його знімки могли служити доказом злочину ― до нього також зверталися з прокуратури, просили поділитися знятим. Тоді він відчув, що його робота має якийсь сенс. Самі правоохоронці приїхати до місця масового вбивства уже наступного дня.

― Може, це звучить жахливо, але я не можу уявити себе військовим, медиком, волонтером, коли в країні відбуваються такі історичні події, ― говорить Стас. ― Я можу уявити себе тільки журналістом, бо мушу бути там, де відбувається історія, маю її фіксувати, розказувати, записувати, щоб потім її передавали далі. Як журналіст я маю приїхати до людей, бо їхні історії мають бути почутими.

Для нього неважливо, як саме фіксувати цю історію: фото, відео чи текст ― лише інструменти. А їх завжди можна освоїти. Розказувати ще буде що ― буде ще багато буч, гостомелів і бородянок. Із кожного села в Київській області можна привезти репортаж, у кожній хаті можуть розповісти історію, від якої сивієш, ― про переховування в підвалі, про розстріли, катування, евакуацію.

Брак такого підходу до роботи в іноземних журналістів Стаса дратує і злить. Якісь історії вони вважають не сенсаційними, якісь уже подібними до розказаних.

― У Бучі була історія, коли не могли почати ексгумацію, бо два американські фотографи хотіли знімати, як дістають тіла. Рятувальники казали, що при них це робити не будуть, бо треба мати повагу до родичів, а фотографи доводили, що вони відомі і їм це треба зняти, ― розповідає Стас. ― Я розумію, що вони женуться за ексклюзивом, але ж треба мати повагу до людей.

Стас каже, що цивільні, як і військові, українським журналістам довіряють більше. По-перше, не потребують перекладу. По-друге ― іноземці ставлять жахливі запитання. Наприклад: «Що ви відчуваєте?». Ще до повномасштабного вторгнення Стас чув від колег історії про те, як іноземці були невдоволені, що бабуся з прифронтової території не плаче для сюжету, тому її запитували, чи готова вона померти від рук армії Путіна. Тепер Стас пересвідчився, що подібні випадки ― не рідкість.

― Я розумію, що треба робити сюжет, але майте повагу до людей, не будьте мудаками! Для вас ця війна надцята вже, були і в Сирії, і в Афганістані, і в Південній Африці, але попустіться. Треба поважати людей і бути до них більш людяними.

Стас зізнається, що саме в цій фазі війни почав боятися ― особливо після смерті колег. Довго не міг собі в цьому зізнатися, думав відмовлятися від поїздок, але коли вже сідав в авто, діватися було нікуди.

― Якщо чесно, то дуже страшно. Дуже не хочеться померти. Але річ у тому, що в Україні зараз немає безпечних місць. Так, біля лінії фронту ризик вищий, але перед поїздкою ти намагаєшся зрозуміти, що там діється. І їдеш, бо треба. Я не можу сказати, що такий безстрашний, як деякі колеги, які з військовими весь час під обстрілами. Чесно, я до такого не готовий і свідомо не їду в місця, де таке може діятись.

Та Стас хотів би, щоб українських журналістів і журналісток було на війні більше ― проте українські редакції не мають стільки грошей, щоб створити бодай якусь безпеку і захист. А іноземці приїжджають на кілька годин ― і вже пишуть із того репортаж, створюючи неповну історію. Хоча все мусило б бути інакше: треба провести з героями більше часу, пожити з людьми, зрозуміти їх, спостерігати. Тоді люди розкриваються.

― Роботи нам до кінця життя вистачить, ― каже Стас, ― головне дожити.