Павло Казарін і Юрій Мацарський

24 лютого Павло Казарін планував вести ранковий ефір на телебаченні. Проте прокинувся не о 5, як завше від будильника, а дещо раніше — від звуків вибухів. Почитав новини, зрозумів, що почалося повномасштабне вторгнення, і поїхав на ранковий ефір — ніхто його не скасовував. На розгубленого Павла чекали 2 години 15 хвилин ефіру, де жоден сюжет уже не був актуальним.

— Я переказував те, що читав, бачив — власний досвід, — пригадує Павло. — Дорогою дуже хвилювався, щоб у прямому ефірі не затремтів голос — не можна передавати власну занепокоєність глядачам.

Відтак поїхав вести з Юрієм Мацарським ефір «Подвійні стандарти» на Радіо НВ.

— Першого дня війни я був розгублений на 200%, — розповідає Юрій. — Не дуже розумів, що і як мені робити. Я був на багатьох війнах, і щоразу можна було дивитися збоку на війну інших. Але коли вибухи почалися поблизу мого дому, я зрозумів, що не можу дивитися на це збоку, наче хтось, хто не має до цього стосунку. Це був перелом у моєму світогляді.

Приїхавши додому, Юрій усвідомив, що вже не зможе працювати як звичайний журналіст. Написав у робочий чат, що завтра не вийде — приєднується до Збройних Сил. Таке ж рішення прийняв Павло. Наступного дня вони поїхали до військкомату й опинилися в одному підрозділі ТрО. Увечері їм видали зброю і відправили патрулювати вулиці Києва.

Зі стану розгубленості Юрія витягнув один вчинок. Він уже багато років мав власний репортерський шолом із великим білим написом PRESS. Прийнявши рішення стати військовим, Юрій замалював ці літери чорним маркером своєї доньки. Той шолом ось уже кілька місяців з ним.

— Я розумів, що багато репортерів працюватимуть далі, — каже він. — Не бракує тих, хто може якісно висвітлювати війну. Але я думав, що бракуватиме тих, хто візьме до рук зброю і піде воювати. Тепер уже знаю, що цього браку не було, але ж це був мій особистий вибір. Якби я знову опинився перед ним, то вчинив би так само. Я не міг вчинити інакше.

Утім, таким рішенням Юрій здивував сам себе. Кілька років тому він вирішив, що у разі великої війни він буде фіксером. Планував працювати з великим західним медіа — з-поміж іншого, це допомогло б заробити грошей для доньки й батьків. Про цей задум він згадав аж за кілька тижнів, прокинувшись на підлозі в спальнику, поруч були автомат і шолом.

Павло ж пригадує, що 2014-го вирішив далі працювати журналістом — йому здавалося, що бракує розумінні ситуації, тож важливо розставити крапки над «і». У 2022-му він теж міг би залишитися в професії — мовляв, як журналіст із великою аудиторією, він буде там кориснішим, — проте вибрав армію.

— Перед війною, коли про неї попереджали, а влада казала, що нас залякують і знижують інвестиційну привабливість країни, я був серед песимістично налаштованих, — розповідає Павло. — Очікував саме повномасштабної війни. Був такою собі кассандрою. Але 24 чи 25 лютого не мав бажання нагадувати: «А я ж казав». Я б хотів помилитися.

Війна все спростила — є ворог і є завдання. Війна привчила до думки, що ти не маєш планів і не варто нічого відкладати на потім. Востаннє життя без планів він мав шестирічним: тоді був лише цей день, цей двір і друзі. Тепер йому 38 — і знову є тільки цей день і друзі-побратими.

Та є й свої особливості. Павло каже, що одним із головних дефіцитів в армії є приватність. Тож коли його з високою температурою на кілька годин залишили відпочити на самоті, почувавався щасливим. Юрій додає:

— В армії ти можеш вирішити, коли почистити зуби, а все інше вирішує за тебе командування. Для когось це важко, а для когось — ніби відпустка. Зараз я — людина, яка повністю залежить від того, що скаже командування. Жодних планів немає, бо твій час і діяльність не належать тобі — інші люди володіють твоїм часом і тим, що ти повинен чи не повинен робити.

Побратими розповідають, що після 20 квітня військові з тероборони могли самі обирати підрозділ для проходження служби. Павло з Юрієм обрали полишити Київ і бути ближче до лінії бойових дій. Відтак були в Миколаївській області, на Донеччині.

— Перша асоціація з півднем — артилерійські дуелі, які чутно майже всюди в Миколаєві та області, — каже Юрій. — Тому там розумієш: коли місцевих просять евакуюватися, треба негайно це робити.

Натомість міста, до яких не сягає російська артилерія, викликають інші враження. Павло певен, що саме ця різниця наразі принципова. Ракети можуть вдарити в будь-яке місто в тилу, проте їх кількість обмежена — а от артилерією можуть знищувати цілі квартали й міста.

Зрештою, у якому б регіоні чи населеному пункті не були Павло і Юрій, обидва помічають навколо сотні сюжетів і людських історій. Родини, що пішли воювати разом. 19-річні розвідниці. Колишній мім. Учителька. Мама, яка взяла до рук зброю, щоб помститися за вбитого в 2014-му сина. Драматург. Письменник.

— Після перемоги українська культура розквітне, — стверджує Юрій. — Це буде величезний поштовх і для театру, і для музики. Це буде країна нових ремарків, гемінґвеїв і чарлі чаплінів.

Проте Павло додає, що війна, незалежно від результату, завжди породжує нову когорту письменників.

— Навколо так швидко змінюються люди, речі, враження, обставини ведення бойових дій, що хочеться це все фіксувати в моменті й вести армійські щоденники. Але не завжди є час, — каже він. — Я думаю, що найкращі книги про війну ще не написані, і напишуть їх не ті, хто вміє це робити вже зараз, а глибоко травмовані війною люди, для яких це стане справжньою терапією. Народження нової культури буде пов'язано з болем і його переосмисленням.

Павло каже, що за 3,5 місяці війни написав тільки вісім текстів, і не жалкує, що не писав більше. Адже на війні дуже легко почати торгувати емоціями і скотитися в пафос. Так само спокійно до відсутності журналістської праці зараз ставиться Юрій — каже, що скучив за ефірами, проте є речі, які треба робити незважаючи на те, чого хочеться і за чим сумуєш.

— Ми якось їхали Донеччиною з львів’янами, — пригадує Юрій. — Один із них роззирнувся навколо й сказав: «Так схоже на Львівську область. Нібито ми за рідний дім воюємо». А інший йому на це: «Таж ми й воюємо за рідний дім, бо рідний дім починається ось тут».

За час у війську Юрій і Павло навчилися поводитися зі зброєю, аналізувати, що відбувається навколо, засвоїли алгоритми дій під час ракетного та артилерійського обстрілу. Проте є навички й іншого ґатунку — наприклад, дисципліна. Коли до армії приходять сформовані дорослі люди з власними уявленнями про світ і авторитетом, підпорядковуватися комусь може виявитися складним завданням. Цьому треба вчитися.

— Важко звикнути до відсутності приватності та до поганих командирів, — ділиться Павло.

— Командир може бути некомпетентним, занадто амбіційним, не вміти визнавати свої помилки. А від нього залежить твоє життя. Ти можеш вмерти через чиюсь дурість, непомірних амбіцій — так бувало, буває, так буде.

Павло додає, що в армії не виживають одинаки — це завжди колективний механізм, де ти є не особистістю, а чиїмось інструментом. Кожен — ніби нитка в прапорі, яка сама по собі нічого не означає, але разом вони перетворюються на стяг.

Тож стереотип про умовного Рембо не спрацьовує — треба працювати як мінімум у двійках. Також варто відкинути голлівудський стереотип про стрілецькі зіткнення піхоти. Війна переважно артилерійська, і для піхоти вона складається на 95% з рутини. На 5% — з жаху. Більше людей гине від осколків, ніж від куль.

Російсько-українська війна відрізняється від того, як вели війни в останні 40 років — переважно це була боротьба регулярної армії і партизанських загонів. Спершу навіть міжнародні партнери надсилали зброю для низового спротиву — ті самі NLAW чи Javelin. З самими ж росіянами можна навіть не зустрітися.

— Це війна двох інституційних армій, кожна з яких використовує все, що має, — розповідає Павло. — Тому так велика кількість загиблих. Ця війна — історія про артилерійські дуелі, після яких або займають, або залишають населений пункт.

Нерозуміння особливостей цієї війни спричинює деякі речі, які дратують Павла. Наприклад, питання про звільнення Криму.

— Іноді мені здається, що є спокуса почати спостерігати за подіями за фронті, як футбольний уболівальник дивиться матч, — каже він. — Головне для нас у цій війні — зберегти державність і суверенітет. Ми в цій війні Давид, а не Голіаф; ми граємо від оборони і маємо менше ресурсів, ніж Росія. Вважаючи єдиною формулою майбутньої перемоги лише капітуляцію Росії, людина заздалегідь себе налаштовує на поразку, бо будь-яка інша форма нашої перемоги в цій війні буде нею сприйматися як недостатня.

Павло нагадує, що ціна за стримування ворога — величезна. Люди помирають і помиратимуть щодня. Тож вимагати блискавичного виходу на кордон 2014 року має право хіба той чи та, хто безпосередньо в ЗСУ — проте якраз вони цього не робитимуть.

— Мені здається, що формула «віри в ЗСУ» недостатня, — переконаний Павло. — Треба або бути в ЗСУ, або допомагати ЗСУ. І завжди перевіряти себе: чи не перетворився я на футбольного вболівальника, що сидить із пивом біля телевізора й каже, що треба швидше бігати, якісніше грати і робити точніші передачі?

Павло і Юрій у Київ приїхали на кілька днів, поки не вирушать до іншої області, до свого підрозділу. Втім, розкривати службові завдання не мають права, тож говорять більше про відчуття. Юрій, наприклад, у короткий приїзд до Києва планував завершити важливі справи, а натомість уперше за довгий час побачив м’яке ліжко — і проспав цілий день.

А Павлові це повернення нагадує стан, коли він студентом їхав у гори в Криму або ж повертався після тривалої відсутності — і це так, ніби ти містові ще або ж уже не належиш. Тож воєнний Київ для нього — ностальгійний.

— Знайома запитала мене, чи не дратує те, що я бачу навколо в місті — ресторани працюють, комендантська година коротка, — розповідає Павло. — Мене це не дратує, навіть навпаки — підбадьорює. Я не люблю наратив про те, що страждання повинні бути розмазані тонким шаром, що ми всі повинні демонстративно страждати з солідарності з кимось або чимось. Навпаки: одне із завдань фронту — зберігати для тилових міст можливість жити нормальним життям. Саме тому мирне життя в Києві, може, і є ознакою того, що українські військові все роблять як слід.