Алла Кошляк

― У мене якраз повітряна тривога за вікном. Я живу в центрі Києва, тому її дуже добре чути, ― починає розмову Алла.

Вона вже збилася з ліку днів війни, але звук сирени досі викликає легку тривогу ― так само, як у перший день, коли Аллу розбудив телефонний дзвінок подруги.

Увечері 23 лютого вона дивилася скандинавську арт-хаузну комедію і кілька годин гуляла містом ― для Алли це спосіб заспокоїтися. Тиждень напередодні був безсонним через новини, Радіо НВ вже мовило тільки на воєнні та політичні теми. Тож повернувшись після прогулянки, Алла міцно заснула задовго до півночі.

О 5 ранку її розбудила подруга зі словами «Ну що, почалося, здається». Алла перевірила інформацію в медіа і робочих чатах, і далі діяла чітко за планом, без страху. За 5 хвилин зібрала речі, зручно й тепло вдяглася, зателефонувала батькам і розбудила сусідку. Поки та збиралася, встигла вийти в прямий ефір австралійського телебачення ― навіть нафарбувала губи, що зараз згадує зі сміхом.

Ще до 24 лютого Алла вирішила, що у разі повномасштабного наступу Росії не поїде з Києва і далі працюватиме в медіа, бо це саме те, що вдається їй найкраще.

― Поки ми можемо виходити в ефір, єдине, що я можу зробити, ― поїхати на роботу, ― говорить вона. ― Я думаю, що мої нерви врятувала робота, ― якби я переживала це все інакше, не знаю, чи впоралася б.

Доїхавши до офісу, Алла сіла в ефір ― і наступні 36 годин злилися в один суцільний день радіомовлення. Колеги підміняли одне одного. Були офіційні заяви, дзвінки в регіони, і в перервах між ними Алла й далі виходила в ефір до іноземних колег і розповідала, що діється в Києві. Таких запитів мала вдосталь, адже 2014 року працювала фіксеркою. Тепер просила вибачення за погану англійську, зовнішній вигляд і говорила для австралійської, новозеландської, індійської, американської, арабської, британської аудиторій.

Після безперервних 36 годин роботи команда вирішила не мовити цілодобово. На другий день Алла поїхала додому по теплі речі, ковдри та сковорідку ― наступні тижні вона жила в офісі.

Під час цієї поїздки почалася повітряна тривога, тож ту ніч Алла провела у метро. Наступного разу під час довгої комендантської години лишилася на станції на півтори доби, виходячи в ефір з телефону у переході між станціями «Майдан Незалежності» та «Хрещатик». У цей час її переповнював страх: люди вийдуть на поверхню, а Києва вже немає.

― Я читала і дивилася антиутопії й катастрофи, але ніколи не думала, що в цьому житиму, ― говорить Алла. ― Я вирішила повернутися жити до редакції, бо сама себе накручувала.

У Києві з команди лишилося десять людей ― решта поїхала до Львова створювати резервну студію, що згодом стала основною. Кореспонденти опанували пульт, усі разом планували теми й шукали контакти. Офіс у Києві мав підвал, кухню, душ, спали на підлозі. Важливо було мати змогу терміново замінити в ефірі колегу, тож Алла, коли уривався зв’язок, забігала в студію, вибачалася за несправності і повідомляла аудиторії, що далі слухатимуть її.

Алла не старалася знайти особливих слів для росіян ― не «орки», «рашисти» чи «свинособаки». Росія, громадяни РФ, російські солдати ― зло не повинно ховатися за іншими іменами. Лаятись Алла вміє тільки російською, тож лайка в її ефірах теж не звучала. Навіть послання російському кораблю. У редакції встановили планшет із цієї фразою, і його бачили в ефірах на YouTube ― ця цитата для Алли була підтримкою.

Після трьох тижнів життя у редакції журналістка повернулась додому ― скучила за власним простором. Та й робота редакції налагодилася. Тепер вона приходить в офіс на кілька заздалегідь визначених годин. Іноді допомагає закордонним колегам, ділиться контактами. Алла волонтерить, але точково ― на системну допомогу іншим бракне сил.

― Я задумувалася над тим, що робитиму, якщо наше радійне мовлення раптом припиниться, ― говорить Алла. ― У такому разі піду до знайомих волонтерських штабів і допомагатиму. Інший варіант, про який багато думаю, ― записатися в тероборону. Можливо, хтось зі знайомих іноземців потребуватиме локального продюсера ― але не фіксера. А взагалі, мені бракує роботи в полі і здається, що я роблю недостатньо.

У такі моменти, коли робота здається марною, Алла нагадує собі кілька історій.

Про те, як знайомі в окупації у Київській та Чернігівській областях сиділи в підвалах без зв’язку, але іноді чули FM-радіо ― і знайомий Аллин голос допомагав їм триматися.

Про те, як знайомий змайстрував радіо з дитячого конструктора і слухав її ефіри.

Про те, як друг у селі під Макаровим раз на кілька днів мав зв’язок і якось надіслав повідомлення: «Ми з батьками слухаємо тебе по радіо, і мама сказала, що після перемоги зв’яже тобі ще одні теплі шкарпетки». Бо в ефірі Алла сказала, що сидить у саме нею сплетених шкарпетках.

Алла плакала в ефірі тільки раз. У перші дні березня вийшов Указ Президента про нагородження Героїв України посмертно. Поруч з іменами та званнями ― опис подвигу, за який людина отримує нагороду. Прикривав відхід батальйону. Підірвав міст, щоб не пройшов ворог. Перші кілька прізвищ Алла ще трималася, а потім перепросила у слухачів: сказала, що ці імена обов’язково потрібно зачитати і опублікувати, але вона не може не плакати. Так і дочитала список.

― Це речі, про які я завжди пам’ятатиму, це допомагає мені триматися, ― каже. ― Я щодня не припиняю дивуватися, які в нас сміливі люди, ― не покидають своїх міст, допомагають іншим, рятують літніх людей, тваринок, розвозять гуманітарку. Ми щодня говоримо з ними в ефірі, і я не можу виокремити когось одного найкрутішого, бо вони всі неймовірно круті. І щоразу, коли думаю, що все може закінчитися погано, ― згадую, що не може, бо як ми можемо не перемогти з такими людьми?

Проте Алла помічає, що емоції притуплюються. Вона ніби живе в паралельних реальностях. Ось вона говорить з людьми в Ворзелі, де пологовий став військовим шпиталем, які кажуть, що їм нічого не треба, усе є, і тримаються ― і плаче в паузі між ефірами. А ось робить каву, зустрічається з друзями, гуляє Києвом.

― Ми живемо в обох цих реальностях одночасно, ― говорить Алла. ― Я можу слухати весь цей жах, але, здається, не встигаю його усвідомити. Для мене жити ці паралельні життя ― найбільша проблема. І я не можу сказати, що добре справляюся, ― якщо людина каже, що нормально стягує війну, мені здається, вона бреше. Спершу мене рятувала робота, бо я не мала часу замислитися. Я робила те, що треба.

Алла переживала за батьків у Вишгороді, які врешті виїхали. За друзів і знайомих, яких постійно перепитувала: «Як ти?». Скидала інформацію, ділилася контактами. А сама відчувала ще добре знайоме з часів Майдану: не страшно бути в епіцентрі, бо все бачиш і можеш змиритися, ― що більша відстань, то більш тривожно.

Алла була готова до перепадів настрою і апатії протягом цих двох місяців. Вона довго трималася, допоки не прочитала чергову новину про Маріуполь ― місто, звідки родом її друзі і де вона часто бувала. Й одного ранку, вже вдома, прокинулася і зрозуміла: не може встати з ліжка. Організм сказав: годі. Тож Алла попередила колег і наступні два дні лежала вдома і дивилась у стелю.

― Мені «пощастило» мати досвід пережитої клінічної депресії, і я знаю, що робити у таких станах, ― говорить Алла. ― Можливо, тому під час війни мені трохи легше, ніж іншим. Я точно знаю, що накриє, але ставлюся до цього прагматично: коли ми переможемо або коли мій стан впливатиме на працездатність, ― піду до психолога або психіатра, щоб мені виписали ліки. Це не соромно. Це працює. Я полікуюся ― і житиму далі. І я не маю ілюзій, що сама впораюся, ― на нас забагато всього звалилося, щоб так думати.

Домовлятися з собою і не мати ілюзії всесильності Аллу навчив психотерапевт. Попри це, їй все ж хочеться поїхати ближче до бойових дій і привезти звідти історію. Та розмова з собою допомагає зрозуміти: зараз вона цього не робить, щоб розповідати ці історії пізніше, ― ці трагедії не останні і війна завтра не закінчиться. Сили для фіксації злочинів Росії ще знадобляться. І поки що Алла чекає.

Вона досі не може читати щось, крім новин, хоча до 24 лютого не засинала без книжки. Не може дивитись арт-хаузне кіно. Бо це потребує вдумливості. Наприкінці березня Алла почала дивитись “тупі комедії” на Netflix. Що простіший та примітивніший сюжет ― то краще. І раптом знову почала слухати музику, підспівавши у щойно відкритій кав’ярні The National. Зараз Алла слухає українську музику. Багато ходить пішки. Бачиться щодня бодай годину з друзями чи знайомими. Їздила на три дні у Львів до друзів, але швидко повернулась до Києва ― там шумно, насичено й зовсім інше сприйняття реальності. Іноді їй тяжко відповісти на «як ти?» ― бо знає, що не зможе це пояснити.

Вона точно не планує йти з журналістики. Чесно зізнається, що більше нічого не вміє і любить це ― навіть коли треба говорити про страшні речі.

― Я ще буду це все усвідомлювати і домовлятися з собою, ― каже Алла. ― Я багато думаю про те, як ми всі зараз працюємо, де межа між журналістикою і пропагандою. Всередині професії для мене зараз багато моральних дилем.

В іншій реальності, без 24 лютого, Алла була б зараз в Ісландії ― подорожувала б у будиночку на колесах і милувалася б пейзажами. Вона точно зробить це після перемоги ― це буде помічним.

― А потім повернуся, і буду працювати далі. План такий.

А поки що Алла сидить у київській квартирі з товстими стінами, що пережив Другу світову війну, і обіймає м’яку акулу з IKEA, подаровану колегами. Спить із нею і тримає поруч, поки працює. Обіймає, коли сумно, ― це теж допомагає.

Так само, як говорити зі своїми людьми, запитувати «як ти?» ― і самій же чесно на це відповідати.