Азад Сафаров

Пізно ввечері 23 лютого Азад Сафаров сидів у кав’ярні на київському Подолі з британським журналістом. У передчутті початку великої війни той заплакав і сказав, що це кінець, України не стане. Азад намагався пояснити, що українці будуть боротися.

За кілька годин він прокинувся в готелі від вибухів і здивувався ― він знав ці звуки, але чув їх раніше лише на сході країни, в Києві — ніколи. Постукав у номер до колеги зі словами «вставай, почалася війна», та той лише відмахнувся.

За кілька хвилин команда піднялася на Андріївський узвіз до оглядового майданчика церкви. Було близько 5 ранку, вдалині виднілася заграва від вибухів. Продюсерка сказала, що це божевілля ― війна в 21 столітті у Європі. Її це жахало ― Азад лиш здивовано дивився на бігуна й пані, що вигулює собаку.

― У перший день в мене сталася панічна атака, ― пригадує Азад. ― Але не через страх смерті, а через страх полону. Це тривало лише годину, і я дав собі слово, що зараз сконцентруюся на допомозі іншим, а про це подумаю потім. Я не подумав про це досі.

Так він почав роботу на двох напрямках ― продюсування для шести команд Sky News у різних регіонах країни та управління фондом «Голоси дітей».

Офіційно фонд з’явився в 2019 році. Тоді його зареєструвала правозахисниця Олена Розвадовська, яка вже майже 10 років займалася правами дітей. З 2015-го вона жила та волонтерила на сході, евакуйовувала родини із зони бойових дій, привозила гуманітарні вантажі та організовувала психологічну допомогу для дітей. Заснувати фонд її підбурив Азад. Олена допомагала йому та режисеру Сімону Леренгу Вілмонту знімати їхній другий фільм про дітей поблизу фронту. Раніше вони вже створили стрічку «Віддалений гавкіт собак», а того разу потребували допомоги з доступом до інтернатів.

Сімон ніколи не знімав більше одного фільму в одній країні, проте до України повернувся.

― Він закохався в цю країну, ― розповідає Азад. ― Казав: відчуває, що тут живе. Його вражали незнайомі люди, що опікувалися і цікавилися ним, бо в Данії він звик до дистанції та стриманості. Разом з ним і я почав цікавитися Донбасом ― я 14 років прожив у Донецьку, але не любив його. А на зйомках регіон відкрився для мене. Я побачив багато людей толерантних, відкритих, добрих, проукраїнських, які з підтримкою і розумінням ставилися до нашої роботи.

У перший знімальний день другого фільму команда потрапила під обстріл ― поїхали з Оленою вивозити родину із Золотого. У машині вилетіло все скло від розриву снаряда поруч. Після тієї поїздки Азад купив торт і свічки ― бо ж другий день народження. Був переконаний, що Сімон припинить зйомки. Утім той вирішив продовжувати, і що далі, то частіше приїжджав в Україну. Так з’явився «Будинок зі скалок» про дітей в одному з інтернатів на Донбасі.

Після показу в Сєвєродонецьку один із героїв — підліток, який вважався складною дитиною, — знайшов родину. Азад каже, що це краще за будь-який «Оскар». Проте й ту статуетку команда може отримати ― стрічка потрапила в номінацію «Найкращий документальний повнометражний фільм». Також її номінували на «альтернативний Оскар» ― Film Independent Spirit Awards, що вручатимуть на початку березня.

На оголошення обох нагород у Лос-Анджелес поїдуть виховательки, які стали героїнями кіно. Азад каже, що це ― подарунок для них.

― Саме завдяки їм і дітям цей фільм сподобався людям, ― певен Азад. ― Це не веселе кіно, але це кіно з надією.

Минулий фільм команди «Віддалений гавкіт собак» був у шорт-листі на «Оскар», але Азад радіє, що номінували саме «Будинок зі скалок» ― його частково фінансувала Україна. Він сподівається, що кіно вплине і на іноземну аудиторію, яка краще зрозуміє, якою є війна в Україні протягом усіх цих років, і на українців. До Азада вже звертаються соцпрацівники з різних регіонів, щоб отримати дозвіл на показ фільму батькам, які хочуть стати опікунами. Правозахисники очікують, що кіно стане адвокаційним інструментом для реформи інтернатів і переведення дітей з закладів до родин.

Саме завдяки цьому фільму з’явився фонд «Голоси дітей». Спершу в команді було семеро людей, стільки ж психологів поблизу лінії фронту. Тепер їх більше, а про організацію пишуть у міжнародних медіа, їм просять донатити Мадонна та Опра. Попри те, що багато фондів перестали працювати в перші місяці вторгнення, фонд «Голоси дітей» виріс ― Олена Розвадовська вмовляла почати працювати з ними людей, які втратили роботу в більших організаціях.

Азад цілими днями працював як продюсер, а по завершенню робочого дня брався за справи фонду. Треба було евакуювати, допомогти, знайти психологів, відповісти на листи. Він селив людей у квартирах і номерах, які Sky News винаймала для журналістів, коли ті номери простоювали. Підлаштовував так, щоб машини команд ставали евакуаційними.

― Нічого особливого в мені немає, це був час такий, ― каже Азад. ― Перша хаотична реакція була «допомогти, просто щось робити». Це був дуже важкий період, але завдяки цьому ми емоційно вижили. Бо коли маєш що робити, відриваєшся від думок про глобальні речі, майбутнє і себе.

Азад мав змогу виїхати ― він офіційно проживає в Німеччині, а до України приїхав працювати в грудні 2021-го.

― З мого боку поїхати було б великою зрадою, ― каже Азад. ― За ці 20 з гаком років, які я прожив тут, Україна забагато дала мені: прихисток, класне толерантне суспільство, можливість працювати і вчитися, розвиватися, усвідомлення, чому важливо боротися за свої права й свободи. І моя наречена ніколи в житті не поїхала б зі мною. До того ж мені здається дуже важливим те, що роблять журналісти, продюсери, фіксери, локальні продюсери ― я не впевнений, чи без цього ми могли б переконати західний світ давати нам зброю, гуманітарну допомогу, міняти свідомість.

Азад зараз працює як головний продюсер британського телеканалу в Україні. На початку вторгнення він допомагав шістьом командам. Шукав локальних продюсерів, машини, дозволи, витягав з-під обстрілів, пояснював українські реалії ― і продовжує це робити досі.

Разом зі своїми командами він бачив, як росіяни знищують Бахмут, де Азад пам’ятає піцерії, зупинки, СТО і стадіон — загалом, як усе розвивалося і рухалося вперед, а тепер завмерло. Разом із журналістами вмовляв дорослих вивезти дітей з підвалів Соледару. Разом вони могли померти ― у Покровську в готелі, у Дніпрі, у дорозі.

― Ці моменти закарбовуються, але це ніби запис на диск: стається нове ― і старе забувається, ― каже Азад. ― Запам’ятовуються гарні речі. Звільнення Херсона стерло все.

Команда Азада була першою з журналістів, хто потрапив до звільненого Херсона. 11 листопада вони знімали в селі за 16 км від міста. Про звільнення Херсона дізналися, коли виїхали зі зйомок. Попросили пресофіцера пропустити в місто, проте їм відмовили. Але ввечері Азаду зателефонував знайомий і сказав, що завтра вони зможуть зранку проїхати в Херсон із топофіцером.

Місцеві, які пів року прожили в окупації, не могли перестати обіймати людей, які говорили українською, й іноземців.

― Ми змогли зняти перші моменти, ― каже Азад. ― Нас обіймали, раділи. Не можна було спокійно пройти вулицями. О 7 ранку 12 листопада нас зупинили в Чорнобаївці ― люди просто вийшли на дорогу і не відпускали нас, поки всіх не обняли. Це був дуже щирий момент. Таке не повторюється.

Ті кілька днів у звільненому Херсоні Азад потім назвав одними з найщасливіших у житті. Щоправда, за це в команди забрали акредитацію, яка дає змогу працювати в Україні. Через 5 днів після публічного скандалу дозволи повернули. Проте ситуація показала, що в пресслужбах досі сидять люди з радянським мисленням і без розуміння того, якою має бути протидія російській пропаганді.

― Не треба ніяких ексклюзивів, ― каже Азад. ― Треба, щоб якнайбільше людей побачили українські прапори і радість від звільнення. Так нам буде більше допомоги. Те, як українці повертають свою землю ― це найкращий мотиватор для шольців і макронів.

Азад мріє, що тисячі моментів та історій ― і про військових, і про цивільних ― не забудуться, про все і всіх напишуть і знімуть. Він хоче зайти зі своєю знімальною групою в звільнений Донецьк, побачити свою квартиру, вулиці. А до того часу готовий працювати, попри брак ресурсів і сил.

― Сподіваюся, щойно ми переможемо і фонд стане сильно на дві ноги, я залишу роботу і піду знімати фільми. Сама журналістика для мене стала не така приваблива, як документальне кіно. Бо через нього можна розповідати глибшу історію.