Віталій Портников

24 лютого Віталія Портникова можна назвати «майже нормальним».

За кілька днів до повномасштабного вторгнення Росії він приїхав до Львова. Віталій був упевнений, що Путін планує великий напад, але з країни їхати не планував ― хотів лишень перевірити, чи зможе в разі потреби працювати на два міста. У Львові на той час уже була студія телеканалу «Еспресо», туди ж перебралися колеги з «Радіо Свобода».

У вівторок Віталій записав ефір для російської служби «Радіо Свобода». На ранок четверга 24 лютого мав квиток до Києва. Хоча передчував, що не скористається ним.

― Ніякі заспокійливі заяви влади мене не переконували, тому що я звик все розраховувати математично, ― говорить він. ― І за моїми розрахунками, треба було очікувати наступу на Донбасі та великого удару по Києву. Я усвідомлював це на рівні розуму, а не серця. Як це буває з людьми в передчутті війни, свої висновки я від себе відганяв.

Віталій пригадує, як говорив про це з батьком. Сперечався, що не можна тією кількістю військ, дані про яку публікували західні медіа, намагатися взяти Київ. Батько відповідав: «Нащо ти сам себе обманюєш? Якщо наступатимуть, це буде наступ на Київ».

23 лютого Віталію зателефонував «дуже поінформований знайомий із Заходу» ― сказав: великий напад, найімовірніше, відбудеться в найближчі 24 години. Тижневик Newsweek публікував аналогічні прогнози зі слів цього ж джерела. Більше сумнівів не було, тож Віталій вирішив діяти як зазвичай ― записав блог, написав текст, випив чай, почитав новини. О 5:30 прокинувся. Подивився в телефон. За десятками пропущених у беззвучному режимі дзвінків усе зрозумів. Попри це, вирішив, що ранок має бути звичайним, за планом. Тому пішов на сніданок до єдиної відкритої того ранку в місті кав’ярні, переглянув новини і взявся за планування на телеканалі.

Єдина незвична приватна справа того дня ― кілька хвилин у порожній синагозі. Щоб побути на самоті з собою.

― Журналістика ― як медицина, ― говорить Віталій. ― Хірург в операційній бачить, що у вас проблема, але йому треба робити свою роботу. Нам теж. Я не можу сказати, що протягом цих двох місяців завжди був у нормальному стані. Але зрив мав лише одного разу ― коли переживав за родичів, які залишилися в Києві.

Наступні кілька тижнів Віталію складно давалося письмо. Не вдався і задум зі щоденником під час війни. Лишилися тільки блоги та ефіри. Тексти повернулися згодом, зокрема для «Патреону».

В одному з них Віталій пише, що, попри цілком тверезі та реалістичні оцінки ситуації, у своїх прогнозах скидався радше на міського божевільного. Каже, так було ще з 90-х і за часів роботи у Росії. Ще тоді він переконався: Росія не стерпить незалежної України, бо сприймає її як свою втрачену територію. Адже з 90-х у московських кабінетах пропрацьовували ідею створення нової держави на теренах колишнього СРСР. 1992 року Росія зазіхнула на територіальну цілісність Молдови, згодом ― Грузії.

― В Україні чомусь вважали, що ми близька до Росії країна, тож із нами такого зробити не можуть, ― говорить Віталій. ― Але в тому й проблема: росіяни вважали нас настільки близьким народом, що в їхніх очах ми й не були окремими. Ніби Брянська область, яку треба повернути.

Каже, що колись за такі думки росіяни називали його «нациком».

― Путін мислить категоріями спецоперацій. Те, що ми зірвались у війну, ― це не задум Путіна, а його помилка, ― говорить Віталій. ― Це мусила бути елементарна спецоперація: путінські війська виходять на кордони Донецької та Луганської областей, проводять референдум про приєднання до Росії, у цей час до Києва прилітає Янукович як «легітимний президент», скинутий державним переворотом, проводить вибори і Україною починає керувати Медведчук. Зрештою, в планах Кремля нічого не змінилося ― вони готові вкладати в це стільки часу й ресурсів, скільки потрібно. І якщо ми не вміємо дивитися на ситуацію очима ворогів, ми весь час помиляємось.

Побачене тепер, зокрема в Бучі, Ірпені, Бородянці, так шокує українців тому, що вони вперше з часів Переяславської ради опинилися по інший бік від імперії зла, розмірковує Віталій. Як приклад наводить звірства радянської армії в Афганістані або під час Другої світової війни:

― Де в цей час були українські військові, що служили в радянській армії? Їх же були мільйони. Невже просто стояли поруч, поки їхні сусіди з Росії ґвалтували, вбивали і грабували? Ми повинні пам’ятати, як це відбувалося насправді. Зараз кожному дуже важливо розібратися з історією України і своєї сім'ї, зрозуміти, що робили наші родичі в епохи, спільні для росіян і українців. Українці були в окупації, але Росія зробила їх частиною людиноненависницької імперії, співучасниками злочинів.

Про співучасть і помсту він знає з родинної історії. Віталіїв батько пішов до школи в Бухенвальді ― там служив його дід. Вони жили в німкені, що втратила дітей на фронті. Якось дід попросив у неї сиру і жінка дала грудку з натовченим туди склом. Скло встигли побачити. Проте Віталіїв дід не доніс на жінку, а просто змінив квартиру. Казав: треба її зрозуміти, адже вона втратила на цій війні дітей.

Віталій вважає, що, говорячи про злочини росіян, не слід апелювати до жаху в 21 столітті. Важливе не століття. Важливо те, що росіяни не мали і не мають самообмежень і обмежень від держави у своїх вчинках. Запобіжником від безкарності могла б бути релігія, проте релігійні засади почали знищувати ще за Російської імперії і завершили за часів більшовизму. Іншим запобіжником могла б бути культура у значенні внутрішнього наповнення людини, що дає розуміння про зло.

― Усе, що відбувалося в 1917-1921 роки, повністю знищило культурну плівку, що ще існувала на російському обличчі, ― говорить Віталій. ― Населення переважно було неписемним, тож більшовики навчили людей писати й читати, але не навчили думати. Культури, що могла б від цього захистити, не було ― великі книжки й журнали читали тільки сотні людей. Достоєвського й Толстого більше читали в Парижі, ніж у Москві. І в результаті ми отримали дику масу, що ховалася за московською чи петербурзькою інтелігенцією. А тепер ми її побачили.

В Україні ж було інакше. Україна була не територією, де в громадянській війні перемогли більшовики, ― Україна була окупованою територією, де лишилося багато людей, котрі вважали себе українцями та українками. Їх перемогли, але не знищили, хоч і примусили пристосуватися до режиму.

― Тож коли в 1991 році ми провели кордон між собою та Росією, виявилося, що в нас побудувати суспільство з моральними засадами легше, ніж у північного сусіда.

Попри тривалу роботу для російської аудиторії, Віталій розуміє: її коло доволі обмежене. Він має російськомовну програму, проте радше для російськомовних, ніж для самих росіян. Для пострадянських країн, що можуть стати наступними цілями Путіна, і для тих, хто мешкає в інших частинах світу, але може стати жертвою російської пропаганди.

― Мої україномовні блоги мають більшу аудиторію ― бо я не підбираю тональність для російської аудиторії. Я шукаю однодумців, а не тих, кого я можу обманути. Я не перебільшую можливість переконати російську аудиторію, ― говорить він, ― і я не переконую ― я морально підтримую тих, хто не хоче коритися. Їх у Росії небагато, але я вважаю, що повинен бути з ними. Я не прихильник покарання всіх за паспортом ― людей треба оцінювати за політичними позиціями та вчинками.

Що ж до оцінок майбутнього, Віталій радить про це не думати ― невідомо, яким буде світ після закінчення російсько-української війни. Її завершення годі вирахувати. Годі уявити, яким буде наш інформаційний простір та інформаційна політика, ― адже ми не знаємо, якою буде економіка, що буде з власниками медіахолдингів, як допомагатиме Захід.

― У час війни можна вирахувати тенденції, ― каже Віталій. ― Я точно знаю, що Росія зрештою програє війну з цивілізованим світом. Скільки часу це займе, які території зачепить цей конфлікт, що буде з людьми, чи буде ядерна війна ― ми не знаємо. Ми щодня живемо у зміненому світі. Нам нема про що сьогодні консультуватися, бо це розмова між потенційними покійниками ― я не хочу, щоб хтось загинув, але і не хочу будувати плани так, ніби живу в мирний час.

Від життя й роботи в мирний час теперішнє відрізняється не тільки глобально, а й деталями.

Віталій так само швидко пише. Так само веде YouTube-канал. Так само працює на телебаченні ― дві години на день тричі на тиждень. Ось тільки пишеться в бомбосховищі швидше, ніж у кав’ярні, ― стрес мобілізує.

― Я завжди читав багато закордонної преси, і тепер моя проблема в тому, що все ― про Україну. Не лишилось іншої політики, ― говорить Віталій. ― Я звик жити на політичній периферії, і зараз мені психологічно важко. Я не очікував, що центр подій виглядатиме так. Я завжди вважав, що живу в історичні часи, ― але тепер розумію, що то була лише передмова до історії. Коли почалася горбачовська перебудова, мені було 22-25 ― і я думав, що маю ще дуже багато часу, щоб побачити результат. Тепер мені 55, і я запитую себе: чи побачу результат? Єдине, на що сподіваюся, ― це швидкість історії. Темп прискорився шалено. Тому в мене ще є сподівання, що я буду ще й учасником цього результату.

Врешті, лише тепер стало зрозуміло, коли почалося 21 століття, каже публіцист. Це сталося 24 лютого 2022 року ― так само, як 20 століття почалося в день оголошення Першої світової війни.