Євген Спірін

23 лютого Женю цілий день нудило, усе валилося з рук. Увечері він пішов на презентацію дослідження про споживання інформації з українських медіа на тимчасово окупованій території. На презентації також були Олексій Мацука, журналіст з Донецька, та Антон Наумлюк, головний редактор видання «Ґрати» ― Женя називає його «колишнім росіянином».

― Я не вірю в містику, але в якийсь момент побачив, що ми всі одного кольору побілки ― певно, розуміли, що це вже все, ― розповідає Женя.

Додому він ішов з тремтячими руками. Вдома увімкнув музику, випив купленого дорогою віскі ― і заснув. Прокинувся о 7:18, побачив море пропущених дзвінків і зрозумів, що за вікном ― вибухи. На той момент редакція «Бабеля» вже почала новинний онлайн про повномасштабний наступ Росії.

Тоді Женя жив на Печерську. Сусіди, які ще недавно обурювалися через те, що він запитував про бомбосховище, писали в чат про вибухи неподалік. Заздалегідь зібраної тривожної валізки він не мав, а просто закинув у наплічник речі дещо необхідне для такси й побіг із нею до метро. Дружина була у відрядженні за кордоном, і Женя поїхав до друга Саші, що жив зі своєю дівчиною неподалік від сусідньої станції. Саша працює барменом у барі «Пінк Фройд», розташованому в тому будинку, де колись було посольство США ― з тих часів залишилося обладнане бомбосховище.

― Редакція продовжувала працювати, але нічого не було зрозуміло. В «Пінк» приїхали ще три людини з «Бабеля», решта 24 виїхали з Києва, ― каже Женя. ― У мене в рюкзаку була одна шкарпетка й одна кофта, все решта ― речі такси. Це було важливіше, бо вона ж сама зібратися не може.

У барі розробили графік чергувань. За кілька днів команда «Пінка» перетворила свою кухню на волонтерську ― щодня 300 порцій готували для Генштабу. Близько 20 людей поділилися на зміни. У меню основною була курка, до неї ― салат і каша або картопля.

Коли втомлювалася команда бару, на кухню приходила редакція «Бабеля». Їздити додому не було сенсу ― дорого, складно, робота на кухні починалася о п’ятій ранку. У сховищі створили кілька секцій ― вітальня, де обговорювали плани редакції та меню, стіл із плейстейшн (на якій грали за весь час лише двічі), спальні. З подушок на барних стільцях та картонних упаковок від алкоголю зробили матраци. Женя облаштував собі кабінет, відмивши від олії кімнату для фритюру. В один із перших днів вторгнення навідалися додому й забрали матраци, спальники, каремати, надувне ліжко. Спершу прали в раковині руками, а потім знайшли в бункері працюючу пральну машинку. Обов’язки з побуту поділили. Почали опікуватися тваринами, яких господарі покинули на Подолі, допомагали місцевим стареньким. Разом із тим мешканці підвалу ходили до військкомату, щоб приєднатися до війська ― проте вони без досвіду, тож їх не брали.

Поділ був незвично порожнім. Хіпстерські заклади готували для волонтерських ініціатив. Постійно чулися вибухи. Та з часом відпала потреба готувати так багато, як повервах, а там і березень проминув ― 1 квітня Київську область деокупували і росіяни відійшли від Києва.

Додому Женя повернувся 15 квітня.

― Увесь цей час ми жили великим гуртожитком, і роз’їжджатися було дуже страшно, ― розповідає Женя. ― Мені було дивно, але в нас жодного разу не було ніяких проблем, сварок ― нічого. Це купа різних людей, які раніше просто перетиналися в барі ― а тут треба було мити підлогу, провітрювати, прати, готувати ― це велике випробування. Але внутрішня атмосфера була дуже крута. Коли ми обговорювали, чому так, то прийшли висновку, що початкова концепція «Бабеля» й «Пінка» була однакова: «довбойобів не беремо».

Тепер редакція «Бабеля» працює в «Пінку» як в офісі, а Женя жартома називає себе музичним директором на громадських засадах ― він запрошує до бару співаків і стендап-коміків для благодійних концертів на потреби армії. На першому виступі гурту «Крихітка» зібрали близько 85 тисяч гривень — і зрозуміли, що це дієвий спосіб адресно допомагати друзям, що перебувають на фронті.

― Ті 40 хвилин першого виступу «Крихітки» для багатьох були найкращими за останні кілька місяців, бо можна було відволіктися. Люди мають емоційний запас, вони не можуть увесь час, 24/7, страждати і думати, що в нас війна, ― пояснює Женя. ― Так, війна — але це не означає, що якщо ти не воюєш, то треба сісти і вмерти. Це нормально, коли люди хочуть хоч на якийсь час перезавантажитися і зрозуміти, що вони живі.

Усі кошти йдуть на потреби підрозділів, а самі артисти, яким пропонують 10-15%, відмовляються ― і додають власні пожертви. Наприклад, Святослав Вакарчук до зібраних слухачами концерту 167 тисяч гривень додав 110 ― так вдалося закупити 10 рацій для підрозділу на передовій. Уже провели більше десяти концертів.

Організація концертів ― не єдина нова діяльність Жені тепер. Він повернувся до віршування, яке був покинув у підлітковому віці.

― Я думаю, що був надто чутливою дитиною. Батьки працювали в морзі, — ддолдає, сміючись, — і моя улюблена книжка була «Як розчленувати людину». Років у 15 я почав писати якусь хтонь про алкоголіків та проституток, копіюючи Маяковського. Мені подобався його ритм «лєсєнкою». Це все було дуже смішно, звісно, і в 19 я це покинув. А потім був отой дуже важкий березень, коли це просто не контролювалося: сидиш за ноутбуком, а там уже 4 сторінки списані хєр пойми чим; і такий ― «о, наче нормально получилося».

Свій найпопулярніший вірш про Київ, який розійшовся тисячами репостів у соцмережах, Женя написав у день, коли здавалося: все, кінець. Чули артилерію за кілька кілометрів і готувалися вести онлайн до останнього. Женя запостив вірш. Київ вистояв, а на ранок його «прощальний» вірш набрав понад 1000 поширень.

― Потім пише Римма Зюбіна і каже, що хоче з Адою Роговцевою озвучити, потім хтось відео зробив, переклали англійською, французькою, ще якоюсь ― і понеслось. А мені просто було погано. Тепер у мене більше 500 віршів, я зробив ґуґл-док «Аптечка» ― це така лікувальна штука, щоб «криша не поїхала». Чесно, це не для того, щоб хтось сказав «клас», а для того, щоб стало спокійніше. Бо ти ж нервуєш, боїшся ― під час війни це нормально. Але мені подобається, коли люди кажуть «це про мене» ― це означає, що і їм полегшало.

Вірш про Київ був четвертим, який Женя запостив. Перший він написав 26 лютого, але російською ― та відразу вирішив, що треба перемикатися на українську. Так само з «Бабеля» зникла російськомовна версія, а сам Женя почав більше переходити на українську в спілкуванні.

У луганській школі, де навчався Женя, українська була факультативом ― він єдиний вирішив складати з неї випускний іспит. Проте не з патріотичних почуттів ― йому подобалася 22-річна вчителька Анна Вікторівна. Жені було 15, і вони дружили ― вчителька радила, що почитати, Женя перекладав їй Шекспіра. Зрештою, іспит він склав успішно і пішов учитися на оперуповноваженого. Коли за два роки написав Анні Вікторівні, вона не впізнала, хто це. Так само не впізнала кілька років тому ― Женя поїхав на схід писати репортаж про дітей-ровесників війни, що пішли в перший клас. Коли він спитав, хто директор у прифронтовій школі, до нього вийшла Анна Вікторівна. Розповідала про те, як виїжджала з Луганська, де лишилися її «ватні» колеги, про чоловіка, дітей, мінне поле поруч зі школою ― а Женя про себе не розповів.

― Мої можливі майбутні діти не знатимуть російської, ― певен Женя. ― Мені складно поміняти мову, якою говорить голос у моїй голові, але я думаю, що з іншими я можу й повинен розмовляти українською.

На оперуповноваженого Женя так і не вивчився ― після того, як на патрульній практиці випадково прийняв людину з ДЦП за наркозалежного, остаточно впевнився, що це не його справа, і покинув Луганську академію МВС.

― Я подумав, що в міліції працювати не хочу, а батя сказав, щоб я йшов з дому і грошей він не дасть, ― пригадує Женя. ― Я вирішив, що треба вступати деінде, бо ж треба десь жити. В мєнтовській бібліотеці, коли хотів почитати щось, крім статуту, то брав Канта. Почитав, нічого не зрозумів, але було дуже інтєрєсно ― і я вирішив, що треба ж понять, що там написано було.

Так Женя обрав для себе філософський факультет Східноукраїнського університету імені Даля. Потім викладав там як аспірант із 2012 по 2014 рік. Але ще поки навчався, почав працювати в морзі, разом із батьком.

― У Луганську не було роботи, а стипендії в 300 гривень ні на що не вистачало. Якось я витратив два місяці на співбесіди. Можна було піти вантажником абощо, але це було дуже важко, ― розповідає Женя. ― Тато сказав, що в моргу є місце санітара. Так я почав працювати вночі в морзі, а зранку їхав на пари. Добу через добу. Страшно не було, бо в 5 років я вперше потрапив із батьком у морг, він мені показав розрізану людину і сказав: «Оце після смерті відбувається, ніякого бога нема».

Завдяки тому досвіду Жені було легше працювати з мертвими в деокупованій Бучі ― він допомагав з опізнанням та ексгумацією тіл закатованих росіянами. Страшніше було працювати з живими ― тими, хто шукав серед закатованих своїх рідних і близьких.

― Серед пакетів із залишками людей шукали чоловіків, братів, сестер… ― згадує Женя. ― Для цього ніякого досвіду бути не може і нічого тут не спрацює. 76 людей стоять в очікуванні того, щоб подивитися, що в пакеті. Хтось розповідає історію про свою маму, яка пішла по воду і її застрелили в потилицю. Або ж ось чувак, який просто закопав сусідку, бо вона під вікнами лежала, і забув, де він її закопав ― а тепер її син не може знати…. Це страшно. Я думаю, що живі люди, їхній досвід ― це найстрашніше. А мертві ― вони вже мовчать.

Розуміння того, що робить із людьми війна, зробило так, що Женя не може зараз працювати «в полі», де тривають бойові дії. Так само, як і багато його колег, що висвітлювали війну протягом 8 років.

― Багато хто зламався, бо раніше можна було поїхати на Донбас, зробити репортаж і повернутися пити «єблачіно» в Києві, де нічого не відбувається. А тепер у тебе може прилетіти ракета, коли ти в своїй квартирі. Моя редакція ― це дуже молоді люди, які хочуть їхати працювати на фронт, ― кажу він про «Бабель». ― А я думаю, що є певний запас міцності, коли маєш браваду й бажання; але що старшим стаєш, то тобі страшніше ― бо ти знаєш, як від п’ятдесяти людей після снаряду залишається дві ноги на всіх. Що старшим стаєш, то більше маєш емпатії. Ти просто знаєш, що це таке ― загиблі люди, як боляче їхнім рідним. Це робить тебе дуже вразливим. Я плачу, раз на тиждень точно. Класно, коли люди можуть плакати.

Женя каже, що це те, чого бракує західним журналістам, яких в Україні вважали за авторитет, а тепер бачать їхні помилки:

― Західні медіа ніхріна не вміють робити журналістику, вони повні бовдури. Бо вони можуть під час похоронної процесії загиблого воїна пхати мікрофон під носа родичам, що несуть вінок, і питати, що вони відчувають. Такого просто купа. А в нас є етика. Звісно, не всі ідеальні, але люди працюють 24/7, роблять репортажі, спілкуються ― це просто неймовірна професійна школа.

Зараз Женя спить по 2,5–4 години ― по годині вдень, ввечері, вночі і зранку. Крім редакторської та журналістської роботи, додалося волонтерство. Щоб нічого важливого не забути, він усе занотовує в застосунок і кілька блокнотів – пам’ять підводить. Жартує, що тепер має 1 мегабайт оперативної пам'яті ― «як у нокії з фонариком».

Так само чи то жартує, чи то серйозно каже:

― Зараз вкладаєшся спати і думаєш: якщо ядерна бомба, то що я встигну? Нічого. Зараз страх 24/7 ― це нормально. Отак ми живемо, поки війна. Я міг би виїхати ще до вторгнення, але моїм рішення було лишатися. Я вже раз утік ― скільки можна? Втратити ще й Київ? Ми ж усі собі дорікали, що втекли з Луганська. Ми ж думали: може, можна було взяти ніж і всіх перерізати під СБУ, і Луганськ був би вільний? Тому одно разу втік ― а іншого вже треба щось робити.