Максим Скубенко

Що було до 24 лютого, Максим Скубенко зараз пам’ятає не надто добре.

― Може, я повернуся, отримаю ін’єкцію мирного життя ― і згадаю, ― каже він. ― Зараз усе в димку, деталі змазані.

Та все ж згадує: як до 24 лютого всіх заспокоював, а сам складав евакуаційні плани для команди і рідних. Як вирішував, кому передати банківські ключі і створював резервні рахунки. Як писав алгоритми для тих, хто перебере його обов’язки. От тільки для себе прописаного плану не мав. А щось же мусив робити.

Коли 24 лютого почалася евакуація команди, Максим передав доступи і вирішив іти у військкомат. Зібрав якісь речі, що потім виявилися непотрібними, сів за улюблений столик на винаймленій квартирі, випив дві порції улюбленого віскі з льодом ― і пішов.

― Це не було геройське рішення, ― каже він. ― Я взагалі не дотична до армії людина, не служив, маю купу хвороб. Але це як в анекдоті: якщо служити, то всі хворі, а якщо воювати ― то здорові, бо ж хочеться.

До якого військкомату йти, Максим не знав. Жив у Шевченківському районі, але йти до тамтешнього військкомату йому не хотілося ― треба було підійматися на пагорб. А от до Голосіївського можна було спуститися ― так і обрав.

Там сказали за пів години приїхати на місце збору. Видали документи, автомат ― здавалося, ніхто нічого не розумів. Того ж дня хтось «здав» їх місце перебування ― «прилетіло». Почався хаос, у якому Максим запримітив спокійних чоловіків на авто зі зброєю й патронами ― і пішов до них. Згодом двоє з них стали командиром і головним сержантом роти. А на той момент ― усі були добровольці тероборони.

У ТрО було багато «айдарівців», тож стали «Айдаром». Почали виходити на місії, стали взводом у складі роти. Звільняли Горенку, Мощун, Бучу. Не мали ані бойових виплат, ані документів про те.

― Але це було страшно і драйвово, ― каже Максим.

Учився він швидко і на ходу. Перший обстріл «Градом» не побачив, а тільки відчув ― їх машину, що їхала до Горенки, обстріляли. Побратим, що був в АТО, навчив слухати мінометний обстріл і визначати, чи це по них. Обмінювалися патронами з іншими бригадами. Після прильоту міни допомагали контуженим. Вчилися турбуватися один про одного. Те все відбувалося в лічені дні, але досвіду набиралися колосально швидко.

― Вилізала всяка херня, люди починали сваритися, треба було все це згладжувати, ― розповідає Максим. ― Це не надто відрізнялося від менеджерської роботи, але й водночас дуже відрізнялося ― бо такого накалу більше ніде нема. Це величезний адреналін і драйв. Розуміння приходить уже потім. Я тоді не замислювався над тим, чи може бути в мене заціпеніння, щоб воно не з’явилося ― це так само як з першим трансатлантичним перельотом. Я просто знаю, що треба певні речі зробити ― і роблю їх якомога краще.

Героїчного маршу по області не було. Рили окопи тим, що знайшлося ― навіть кружкою чи каскою, виїжджали з автоматами проти «Градів» і 150-мм снарядів. За наказом різко все кидали, їхали в інше місце, щоб підривати понтон і розстрілювати танки. А потім тих виявлялася колона, і треба було їхати знову.

Максим каже, що їм пощастило ― росіяни не підготувалися до міських боїв. А коли вони вже відійшли з підступів до міста й область деокупували, тероборонівцям запропонували вступити у щойно сформований штурмовий полк і поїхати на фронт. Погодилися майже всі.

― Я ніколи не хотів робити кар’єру в армії, ― каже Максим. ― Я збирався стати стрільцем-снайпером, але випадково став головним сержантом. У нас ніхто з командування не хотів ним ставати.

Максим мав знайомого ветерана армії США, якого попросив тренувати мобілізованих, які приєдналися до колишніх тероборонівців. Були налякані й невмілі, тож треба було тому зарадити. Зрештою на тренуваннях збили повноцінний підрозділ. Але разом з тим і взяли на себе за нього відповідальність, хоч усі й цуралися бюрократії. Тепер Максим більше залучений до роботи штабу.

Має позивний «Дощ». Це старий скорочений нік «Один під дощем» з часів фан-клубу Гаррі Поттера. На машинах підрозділу він для ідентифікації малює емблему дарів смерті ― за легендою, їх володар безсмертний. Уже має красиву легенду про те, як таке авто підірвалося ― а військові вижили.

На Донеччині Максим з літа. Каже, що його 5-й окремий штурмовий полк за цей час кров’ю заслужив стати іменною повноцінною механізованою бригадою. Ще до остаточного прибуття в область виїжджали туди на окремі завдання. А потім і осіли там. Їхали на автобусах заплутаними дорогами, ночами в незареєстрованих потягах.

― У потязі я сидів біля відкритих дверей, теліпав ногами ― і мені так сподобалися донбаські краєвиди, ― пригадує Максим. ― Оці поля й терикони справляють враження міці й незалежності, є де розгулятися. Козацьким маршем на десятки кілометрів аж до Кремля і спалити ― тут дуже сильне це відчуття.

А ще сильне відчуття, що життя котиться Донбасом слідом за військовими, які звільняють території. Варто звільнити клаптик ― і туди відразу повертаються люди.

Максим не вважає себе професійним військовим. Бачить, на що здатні потужні підрозділи, і розуміє, що йому таким не стати. Але в армії потрібні різні люди.

― Я не люблю бюрократію, жаліюся ротному, матюкаюся, але зціплюю зуби і роблю ― бо в мене є знання і навички, як ці системи вибудовувати, ― розповідає Максим. ― І якщо це хоч трішки спростить роботу підрозділів, збереже життя чи допоможе спланувати операцію, я це зроблю.

Стала в пригоді й економічна освіта, і робота аудитором, і розслідування шахрайств, і топ-менеджерська посада, і вміння боротися з теоретиками та сперечатися, коли в тому є сенс.

― Я не боюся заперечувати чи взяти на себе відповідальність за помилку. А це теж треба робити. Без цього не буде руху. Це треба робити, якщо воно покращить ситуацію для тебе та країни.