Вадим Карп'як

24 лютого Вадим Карп’як забув вимкнути телефон на ніч. Він повернувся з ефіру пізно, заснув після опівночі. Близько 5-ї його розбудив дзвінок редактора: «Почалося».

― Я питаю: «Що почалося?», ― пригадує Вадим. ― Прислухався і почув вибухи.

Дім його родини в Бучі — за кілька кілометрів від Гостомельського аеропорту. Він розбудив дружину, пояснив, що відбувається. Разом розбудили дітей. Вони все розуміли ― знають, що з 2014 в країні війна, анексований Крим, і переживали, що росіяни нападуть на Бучу. Вадим їх лише заспокоював ― на Бучу на нападатимуть. Як виявилося того дня, він помилився.

Дружина з дітьми та донькою знайомої виїхала в Коломию, як і планували ― вже з тиждень мали повний бак і готівку, ― а Вадим поїхав вести ефір.

Планував повернутися додому в Бучу вже ввечері. Зранку 25 лютого тесть, що раніше приїхав навідати родину, збирався повертатися в рідний Херсон. Вадим іще переконував його поїхати з рештою родини до Коломиї, але він відмовився.

Ту ніч Вадим провів на роботі, а зранку вже не зміг ані потрапити додому в Бучу, ані забрати звідти тестя. Його вдалося вивезти гуманітарним коридором тільки 11 березня.

― Він сидів у підвалі, перезнайомився зі всіма моїми сусідами, ― розповідає Вадим. ― А потім ми з колегами зустріли його на вокзалі в Києві й забрали жити до нас у редакцію.

На той момент там жив уже весь колектив, що видавав ефіри національного телемарафону. Вадим мав власну канапу, тестеві постелили розкладачку. Він без упину дивився новини, шукав інформацію про Херсон, і Вадим пояснював, де фейки, де надто високий рівень оптимізму, радив фільми, приносив книжки.

Натомість сам перейшов на вже знайомі рейки прямого ефіру. Щоправда, шість годин поспіль у кадрі стали й для нього викликом. Та вся команда навчилася давати собі раду.

Вадим купив білизну, шкарпетки, засоби гігієни, взяв штани й футболку в костюмерній телеканалу. В офісі був душ, пралка, кухня, на якій влаштовували спільні вечері, а головний оператор освоїв промислову плиту і готував для всіх. У сусідньому будинку облаштували бомбосховище ― постелили лінолеум, утеплили стіни, провели Wi-Fi, поставили обігрівачі. Вадим відновив уроки гри на піаніно, які почав був під час локдауну у 2020 році. Можливість просто вивчати мелодію рятувала.

― У нас тоді йшлося не про особисті стосунки, а про щось більше, ― пригадує він співжиття з колегами. ― Не було скандалів чи притирань, мова йшла про виживання. Це ніби зграя збилася на біологічному рівні. Ми розуміли, що всі в одному човні, й треба гребти в одному напрямку, інакше не вигребемо.

Разом із завданнями побутовими доводилося щодня вирішувати дилеми журналістські. У шаленому інформаційному потоці вибрати справді важливі новини, взяти коментарі, пояснити аудиторії. Не дати секретної інформації, не спитати у прямому ефірі зайвого, не зашкодити, не помилитися, бо ціна помилки значно вища, ніж в умовно мирному житті.

Вадим старався усе це робити відповідно до власних уявлень про добро, зло та професійні стандарти.

Глядачі й глядачки телемарафону зауважували, що ефіри Вадима їх заспокоюють, проте він це за мету собі не ставив.

― Телевізор мультиплікує те, що відбувається, ― пояснює журналіст. ― Якщо людина нервується і бачить, що в телевізорі теж нервуються, її переживання тільки подвоюються.

Для багатьох телевізор ― це рольова модель. Як на мене, емоцію варто приглушувати, щоб людина могла розібратися, що відбувається. Багато моїх колег роблять навпаки ― це простіше, ніж тримати себе в руках, і має значно активніший відгук. Але я не дозволяю вихлюпуватися своїм емоціям ― і негативним, і позитивним.

У «Роздумах про мистецтво» Ортеги-і-Гассета є порівняння мистецтва зі склом ― раніше воно мусило бути прозорим, щоб люди крізь нього дивилися на світ, але коли з’явилася фотографія, «скло» почали розмальовувати, його реалістичність відійшла на другий план.

Вадим вважає, що це вдала метафора і для журналістики ― вона повинна бути збільшувальним склом без додаткових мазків фарби, без прикрас і надміру чорноти, якщо в реальності їх немає.

Вадим досі час від часу живе на роботі, але вже намагається повертатися на кілька днів додому в Бучу. Там він не має інтернету, зручного громадського транспорту, але є вода, світло, там живе тесть. Уперше Вадим приїхав додому 3 квітня, і з того часу побував там лише з десяток разів.

Щойно журналістам дозволили їхати в Бучу, Вадим з колегами поїхав туди.

― Там такий запах був… ― пригадує. ― Потужний запах горілого. Фактично всюди. На вулицях ще стояла розбита техніка, ще лежали тіла людей. Накрапав дощик, сіро, сонце не прозирало, хмари низькі ― це було дуже кінематографічно і жахливо тиснуло на психіку.

Та найдужче Вадима вразили люди, які, переживши окупацію, казали, що на їхній вулиці росіяни стояли «хороші» ― бо ж не вбили. Говорили вони легко, навіть не треба було прохати про це, просто хотіли комусь виговоритися. Вадим тоді відчув, що не зможе їх зрозуміти, бо не мав того ж досвіду, хоч і Київ росіяни обстрілювали.

― Вони не виправдовували росіян, але коли мова заходила про особисту травму, готові були визнати їх хорошими, ― каже він. ― Стокгольмський синдром.

Того ж дня Вадим уперше побачив, що сталося з його будинком під час окупації. В дім влетів снаряд, але нічого не загорілося ― пощастило. Лише трохи посікло уламками. Його алкозалежні сусіди війну теж пережили ― кажуть, навіть пили з окупантами.

Про те, щоб переїхати куди-інде, Вадим навіть не думав. Він не застав окупації Бучі, й це місто асоціюється в нього з мирними часами ― вони з родиною жили там із 2013 року. У тому домі виросли діти, на тому подвір’ї вони садили квіти й дерева ― це було їхнє мирне й щасливе життя. Для Вадима сама тільки думка про переїзд близька до визнання, що він здається, відступається від свого. Натомість він хоче повернути собі своє, і не перестає любити Бучу навіть із цим шрамом ― так, як не перестають любити людину після операції.

Залишати свій дім собі ― це ніби ознака виживання, попри всі спроби ворогів знищити. Вадим каже, що Україна рухається у правильному напрямку, розриває зв’язки з радянським минулим, розвиваючи власну культуру. Це те русло, якого він прагнув би; і хоча не все ідеально, пропонує розглядати динаміку змін у країні.

― Де ми були в 1991 році — і де ми зараз? Ми ж зробили величезний поступ, навіть у порівнянні з 2013 роком, ― розмірковує Вадим. ― Якщо дивитися в динаміці, то все розвивається, головне ― не зупинятися. Я сприймаю нас як людей, що мають великий потенціал до виживання. Ми ― нащадки тих, хто вміє виживати професійно.

Вадим пояснює, що принаймні в останню сотню років кожне покоління українців та українок переживало власну травму ― Перша світова війна, Голодомор, Друга світова, Чорнобиль, розпад СРСР, 90-ті, війна. Неможливо одночасно інвестувати власні ресурси і в виживання, і в розвиток. Та зараз наша країна займається виживанням професійно, і, як вважає Вадим, навчилася неможливому: виживати, але й вкладати у розвиток. Так, економічна ситуація погана, але ми вже знаємо, яким є краще життя, і будемо прагнути його повернути, відбудувати, вибороти.

Те саме стосується культури. Її вже вдалося зберегти, хоча росіяни не одне століття прагнули її знищити.

― Це «Криваві землі» Тімоті Снайдера, це прокляття наших земель, ― каже Вадим. ― Історія показує, що останні 350-370 років Росія намагається нас знищити, це постійна війна в різних формах. І зараз ми маємо два шляхи: піти до кінця і покласти ще десятки тисяч життів, щоб вирішити це питання нарешті, або ж зупинитися на якійсь територіально прийнятній межі й поставити три крапки, готуючись до наступної війни. Виживе тільки один проєкт ― або незалежна Україна, або імперська Росія. У Росії замало сил, щоб нас знищити, але й наших сил недостатньо, щоб завалити цей імперський проєкт. Але я вірю, що переможемо ми. Бо ми їх породили — ми їх і мусимо знищити. Але чи готові ми вже зараз жертвувати тисячами людей, чи повинні передати це нашим дітям і внукам? Як вибрати? Наше суспільство мусить зробити страшний вибір.

Наразі ж Вадим вважає, що найпростішою формою інвестиції в розвиток для України поки що є мистецтво. Його спонтанні вияви ― це швидко й ефективно. «Доброго вечора, ми з України» ― це просто й зрозуміло. Серед сотень визначень слова «культура» він уподобав таке: це надбіологічна форма організації людства. Культура в цьому випадку дає той результат, який поки що неможливо швидко отримати в економіці чи освіті. Однак те, що зараз створюють, навряд чи надовго лишиться в історії, хоч ми й не можемо бути певні ― це часто вирішує випадок.

А поки що Вадим хоче, щоб надалі в його пам’яті відтворилася довоєнна карта України. Щоб міста, про які він говорить, не були назвами «гарячих точок».

― Ізюм, Маріуполь, Авдіївка… Господи, Сєвєродонецьк… Їх маса. Мені хочеться подивитися потім на це все очима нормальними, не воєнними.