Богдан Логвиненко

24 лютого Богдан Логвиненко прокинувся з наміром зустріти перший світанок на першому в житті ол-інклюзів відпочинку в Єгипті. Він приїхав у переддень, мріючи видихнути та дописати диплом. З грудня команда Ukraїner готувалася до можливого вторгнення Росії, та Богдан вважав, що ще має час. Того ранку виявилося, що він помилявся.

Та для нього це не було дивиною ― коли почалася Революція Гідності, він застряг в Індонезії без паспорта, пандемію так само зустрів за кордоном.

― Я прокинувся і відразу включився в роботу, в перший день координував евакуацію близько 200 людей, ― пригадує він. ― Я до моря навіть не підійшов за тиждень. Але почав думати, чим можу бути корисним за кордоном, та разом з тим відчував провину за те, що не в Києві, адже майже вся команда була в Україні.

З Єгипту Богдан полетів у Берлін, звідти ― у Познань, де колись мешкав два роки. Там чекав до кінця березня на авто для ЗСУ, яким зрештою й приїхав до Києва.

Богдан узявся переформатувати роботу команди. За планом, мусили би вийти ще 40 відзнятих раніше історій, але в цьому вже не було сенсу. Тож почали випускати короткі тексти-інструкції про те, як діяти в нових умовах. Також новою стала співпраця із зірками, що мали контакти в Росії ― наприклад, з Потапом. Це робили для того, щоб протидіяти пропаганді російських артистів. У перший тиждень Ukraїner навіть випускав контент російською, щоб достукатися до суспільства РФ і підбурити до спротиву режиму Путіна.

Тоді здавалося, що їх іще можна переконати. Хоча Богдан, який місяць прожив у Челябінську, подорожував Росією, брав інтерв’ю в Алли Пугачової та Тіни Канделакі, возив гурти й одяг туди до 2014-го, добре знав, якими є росіяни:

― Жоден мій контакт там під час подорожі не завершувався дружбою ― навіть на Facebook. Я знав купу їхніх менеджерів, журналістів, робочих контактів там було до біса ― і жоден із них мені так нічого й не написав з 2014-го. Лише зараз, коли ми підірвали Кримський міст, написала якась «падруга», що мене підтримує і що їй жаль, що вона не говорить українською. Я нічого не відповів ― просто заскрінив і виклав чисто поржати, бо це нікчемно та смішно. За місяць життя там я зрозумів, що їх як нації не існує ― вони просто загнані в рабство, як у 18-19 столітті. У 2009 році там у книгарнях купували портрети Путіна та Сталіна. Я абсолютно вірю, що Росія розвалиться. Зараз її передсмертні конвульсії.

Доволі швидко Ukraїner припинив створювати контент для росіян. Залишилося ще два напрямки: внутрішній на підтримку бойового духу (наприклад, меми) і зовнішній на протидію російській дезінформації за кордоном. Богдан каже, що в останньому вони справді є успішними. Було помітно, як багато фейків Росія заготувала заздалегідь ― наприклад, про студентів-іноземців, яких начебто били на виїзді з України.

Одним із головних напрямків стала фіксація історії деокупації. У перший же тиждень по поверненню Богдан із продюсеркою Ukraїner вирішили створити цикл «Деокупація», щоб показати, як це відбувається, як можна чинити опір і підтримати тих, хто це пережив. Відразу ж поїхали в десятиденну експедицію ― Тростянець, Суми, села і селища Сіверщини, Чернігів, Буча, Гостомель, Ірпінь, Чорнобиль. Далі ― Слобожанщина.

― Напевно, до зйомки в Ізюмі я думав, що готовий до всього, ― розповідає Богдан. ― Але потім ми почули історію, зокрема, поліцейського, якого катували ― я її досі не пережив, мені досі з нею складно. Так, журналісти мають бути доволі холоднокровними, вислуховувати і підтримувати найскладніші розмови, і мені здавалося, що я можу заходити на доволі небезпечні ділянки. Але ми аж ніяк не застраховані від того, що якась з історій вдарить по чомусь дуже особистому.

Богдан вважає, що, попри холоднокровність, має бути й емпатія. Під час ексгумації тіл в Ізюмі він бачив, як працювала команда іноземних медійників: попросили маму зниклого та, ймовірно, вбитого розказати, яким був її син; вона все в сльозах переповіла ― аж раптом журналіст обірвав її, переставив камеру і попросив усе розказати ще раз. Ракурс змінили. Богданові захотілося його вдарити.

Ukraїner іноді скорочує дистанцію між собою та героями і починає їм допомагати. Та остання така спроба на Слобожанщині виявилася неуспішною. Під час зйомок у серпні в Малій Рогані і місцеві, і військові радили розповісти історію пані Люби, яка не пішла на колабораціонізм, допомагала ЗСУ, за що росіяни знищили її ферму. У серпні команда вирішила зібрати 2 мільйони гривень на її відновлення. Кошти зібрали, залучили БУР для проєкту, почали шукати підрядників. Але на початку жовтня пані Люба зателефонувала з вимогою віддати всю суму безпосередньо їй і сказала, що вже написала на Ukraїner заяву в кіберполіцію за шахрайство. Команда намагалася відновити довіру, це нібито навіть вдалося, та, як стало потім відомо, подруга пані Люби переконала її «не здаватися» ― у день, коли підприємиці мали презентувати кошторис, вона зателефонувала з тією ж вимогою і сказала, що написала заяву в прокуратуру.

Команда вирішила передати гроші в «Повернись живим», а охочим повернути їхні суми ― із 3000 людей забажали кошти назад лише троє.

― Ми розуміли, що зараз ферму відбудовувати навряд чи хтось буде, а це їжа для багатьох місцевих, для ЗСУ, тож це означало б дати шанс на нормальне життя в регіоні, де постраждав увесь бізнес. Це здавалося правильним і раціональним рішенням, ― пригадує Богдан мотивацію допомогти. ― Але я не думаю, що тепер ми перестанемо таке робити, а будемо більш обережними. Маємо винести урок ― розробити політику підтримки, шаблони договорів.

З пані Любою команда більше не спілкується, хоч зазвичай контакт з близько тисячею героїв і героїнь своїх історій Ukraїner підтримує. Кілька з них загинули через війну, один зник безвісти в Херсоні, практично всі, хто потрапив в окупацію, виїхали ― як і волонтери проєкту. Найбільш болючою для себе Богдан називає загибель на фронті запорізького історика В’ячеслава Зайцева ― за годину після його останнього посту Богдан побачив повідомлення про втрату.

У циклі «Деокупація» деякі «мирні» історії отримали продовження. Наприклад, у Тростянці, у Сумах, у Чернігівській області. А голова Дергачівської громади під час окупації надсилав Богданові відео свого партизанського загону з 9 людей, який ходив у тил до росіян, викрадав боєприпаси, танки, а одного разу навіть розстріляв із танку блокпост. Завершення історії дозаписали після повної деокупації громади. З червня партизани стали частиною прикордонного загону.

Але найдужче Богдана вразив герой із Балаклії, який випадково опинився в місті після ДТП і, будучи футбольним фанатом, мав багато патріотичних татуювань ― тож сім місяців переховувався від росіян, бо не міг виїхати з такими символами на тілі. Чоловік їздив на велосипеді зі зламаним стегном, щоб не впадати в очі кульгавістю. Переміщався між квартирами та хатами, і в ванній однієї з них вигодовував курча, яке назвав «Путін» ― і з’їв його, коли прийшов час. Сказав друзям, що скоро війна завершиться ― бо він «убив Путіна». За сім місяців він схуд на 30 кг ― і жодного разу не перетнувся з окупантами.

Богдан свідомий того, що Ukraїner показує здебільшого позитивні історії, оминаючи «зраду», якої більше в класичних медіа. Тож він, попри сотні й тисячі побачених і почутих історій, не вважає за правильне узагальнити образ українця.

― Мені страшенно подобається наша хоробрість, але я не сказав би, що всі українці такі ― це не завжди є повною правдою. Є ж і колаборанти. Хоча хоробрі стовпи дають нам можливість перемагати і ведуть за собою. От росіян узагальнити легко ― бо вони ні на що не спроможні. А ми значно складніші ― не толерантні до ворога, але толерантні до внутрішніх різноманітностей, можемо бути і різні, і єдині, у нас страшенно багато суперечок і ми любимо свободу та демократію. Хоча мені подобається поширювати на закордон цей міф про те, що ми ― найхоробріша нація.

Крім того, Ukraїner міркує над тим, що іще більш практичне можна поширювати за межі країни, щоб інтерес до України не згасав і допомагав упоратися з майбутніми економічними труднощами. Наприклад, зараз команда працює над книжкою про українське вино ― розраховують, що це допоможе побудувати місток між іноземцями та українськими підприємствами. Також готують книжку про українське фермерство, думають над концепцією міського городництва та можливості підтримки культури.

Богдан каже, що кожна країна світу буде розповідати власну історію цієї війни, тож важливо вже зараз чітко вибудувати хронологію ― цю невидиму роботу команда теж виконує.

― Ми вирішили також поступово повертати контент не про війну. Ми дуже ретельно готувалися до війни, а тепер повинні так само підготуватися до того, що вона залишить по собі ― і до перемоги.