Мирослава Ґонґадзе

23 лютого Мирослава Ґонґадзе вечеряла у Вашингтоні з українськими військовими медиками, що приїхали за програмою «Відкритий світ». Вона ділилася з ними даними від власних джерел і казала, що війна може початися з хвилини на хвилину. Вони не хотіли слухати. За кілька годин вторгнення таки почалося.

― На ранок 23 лютого я мала квиток до України, але літак скасували, ― пригадує Мирослава. — А ввечері за Вашингтоном розпочалося вторгнення.

Мирослава планувала переїзд до України і в січні написала про це у Facebook. Її призначили започаткувати і очолити у Києві нове бюро Голосу Америки у Східній Європі. У січні та лютому вона завершувала справи у Вашингтоні. Прилетіла до Києва в січні разом із Держсекретарем США Блінкеном. В ексклюзивному інтерв’ю Мирославі, яке транслювалось в прямому ефірі на декількох національних каналах, Державний секретар США попередив про можливе вторгнення Росії, та президент Зеленський вже за кілька хвилин після цього ефіру вийшов із власним зверненням, у якому заперечив таку можливість та закликав не слухати «пліток».

― Це було дуже складно сприймати, ― каже Мирослава. ― На жаль, не всі хотіли чути американських експертів і посадовців, або ж по-іншому обраховували ризики. Мої джерела за два місяці стверджували, що війна буде. Друзі, які приходили в гості ще у Вашингтоні, плакали, розуміючи, через що доведеться пройти українцям. І ніхто не хотів вірити у можливість великомасштабної війни.

Після візиту Блінкена Мирослава повернулася до Вашингтона закінчити останні приготування до переїзду. Вона передбачала, що може початися найгірше, але до останнього не скасовувала планів на переїзд. Прибувши до Європи у березні, зупинилась у Варшаві, звідки й зараз працює, висвітлюючи війну та наїздами працюючи в Україні.

Окрім зміни Вашингтона на Варшаву, змінився і фокус роботи Мирослави. Раніше вона розповідала українцям про політику та життя у США та світі як ведуча й керівниця української служби Голосу Америки у Вашингтоні. Тепер же пояснює й розповідає про Україну та Східну Європу світові. Її матеріали з англійської перекладають для 47 мовних служб «Голосу Америки». Мирослава щаслива це робити, адже роками переконувала керівництво більше говорити про Східну Європу й відкрити там бюро. Врешті зараз вона очолює цей процес.

Іноді їй доводиться пояснювати, що відбувається в Україні, країнам, які мало про це знають. Так, нещодавно на колумбійському телебаченні розповідала про злочини росіян, катування, вбивства в Бучі. Це звична справа для країн, де заангажовані медіа чи проросійські уряди — складно працювати для Азії, Африки чи Південної Америки, де війну не розуміють. Утім, «Голос Америки» має там велику аудиторію, і Мирослава зараз має змогу більше розповідати їм правду про те, що відбувається в Україні.

― Я була переконана, що моя місія ― бути в Україні, в регіоні, ― каже Мирослава. ― Війна трохи скорегувала плани, але я рухаюсь у тому напрямку, в якому планувала.

Спершу вона працювала з польсько-українського кордону, висвітлювала приїзд до Польщі президента Байдена. Мирослава звернула увагу на те, що міжнародні допомогові організації були не готові до українських біженців і біженок. Потік йшов 24 години на добу, і поляки першими прийшли на допомогу, організувавши прийом і транспортування.

― А потім цікаво було спостерігати зворотній потік, ― пригадує Мирослава. ― Є загальне очікування, що якщо ти біженець і тікаєш від війни, то маєш бути обідраний, голодний і ніколи не хотіти повернутися в свою країну, ― а тут абсолютно протилежна історія. До того ж українські жінки відразу починали шукати школи для дітей, які ще й продовжували навчатися в Україні. Європейці не могли зрозуміти цього. В українців було бажання мати добрий вигляд, потурбуватися про себе, відповідати за себе й родину. Звичайно, бувало й інакше, я не ідеалізую.

Уперше до України Мирослава приїхала в червні. Тоді вдалося вмовити на це керівництво. Не знала, чого очікувати, але врешті в сонячному все ще живому Києві були неймовірні відчуття ― що далі від місця подій, то більше страху, але що ближче, то сильніше відчуття спільності. Мирослава їздила на Чернігівщину, Сумщину, Київщину, бачила горе ― але водночас і відбудову.

У Мощуні жінка, що втратила сина та дім, на згарищі казала, що втратила сенс життя ― а потім принесла команді домашніх полуниць, тобто все одно віддавала останнє. Трирічна дівчинка бігала руїнами і повторювала «я нічого не боюся», бо так її навчила мама в підвалі. 70-річний чоловік втратив будинок, де переховував сусідів ― фантастичний дім, озеро, трояндовий сад, бібліотека ― усе його життя знищено. А він уже планує відбудову.

Надія і віра попри горе надихнули Мирославу.

Зрештою, так само як і весь світ.

― Зараз на українців дивляться як на кіборгів з ангельськими крилами ― дуже міцні, але несуть ідею, віру, натхнення, творчість, відповідальність. Українець зараз ― це крута людина, ― стверджує Мирослава. ― Україна сотні років була в тіні, і настав час постати з попелу й дати собі засвітитися.

Мало хто вірив, що Україна вистоїть що Зеленський залишиться в країні, що Київ втримається. Але українці самоорганізувалися, пішли за президентом та армією. Тепер президент Зеленський уособлює героїзм українців.

Мирослава пригадує його нещодавній візит до США ― перший закордонний за 10 місяців повномасштабного вторгнення:

― Зараз він бог ― так його й сприймають. Я б не говорила це, якби сама не чула. І всі хочуть доторкнутися до бога.

З політичного погляду той візит був важливим для цементування американсько-українських стосунків та демонстрації того, що США інвестує в перемогу України. Важливо, щоб це бачили й інші країни НАТО, які мусять більше допомагати, і країни Східної Європи, яким треба знати, що Америка їх підтримує, і країни, що не входять до трансатлантичної коаліції. Зрештою, перемога України ― це частина політичного і президентського спадку Байдена.

Та поки більшість світу бачить Україну через медіа, Мирослава все ж має змогу спостерігати це наживо. Тож і дивують її трошки інші речі. Наприклад, фігурне плавання в замінованому морі в Одесі, яке вона бачила з балкону готельної кімнати.

Багато Мирославі доводиться висвітлювати і горя, і розчарування. Як от масові поховання в Ізюмі.

― Енергію неможливо забути, запах неможливо забути. Це те, що залишиться назавжди, ― каже Мирослава. ― Я не думала, що мене це аж так зачепить ― я ж бачила мертве тіло.

Вона має на увазі впізнання тіла чоловіка, Георгія Ґонґадзе. Журналіста вбили восени 2000 року, його тіло без голови знайшли в Таращанському лісі. Замовники досі не покарані.

Власне, після його вбивства Мирослава з доньками і виїхали до США, де вона згодом керувала українською службою «Голосу Америки».

Ще в 90-і Георгій говорив про небезпеку від Росії, знімав документальні фільми про війну в Грузії. Тож Мирослава дуже добре пам’ятає 1991, 1993, 1994, Абхазію, Сухумі.

― У 1994-у Георгій розповідав, що Росія бере участь у війні в Абхазії, але ніхто не хотів цього слухати й публікувати, ― пригадує Мирослава. ― Він казав, що Крим — це небезпечна зона й там усе почнеться, але його не чули. На початку 90-х українці взагалі не хотіли нічого чути про сусідів, у яких іде війна. Чи ми турбувалися про молдаван, коли окупували Придністров’я, чи ми хотіли чути про інші країни? Я розумію, що українці мали багато власних проблем, але тоді там відбувалося те, що сьогодні Україна переживає. Ми просто заплющували на це очі.

Потім, у 2008-у, перебуваючи в Україні, Мирослава бачила, як українські медіа повторюють російські наративи про російсько-грузинську війну. І тепер вона вважає, що всі ми як суспільство, як громадяни, як медіа винні в тому, що не засвоїли той урок.

― Я сподіваюся, що цього разу ми це зробимо, ― каже вона, ― інакше будуть нові граблі.
Та все ж вона вірить, що за роки незалежності українське суспільство достатньо змінилося. Що виросло нове покоління свідомих українців та українок, які бачили дві революції, долучилися до них, а тепер відстоюють країну у війні.

― Зараз ми бачимо щось узагалі унікальне, ― захоплюється Мирослава. ― Я дуже сподіваюся, що ми бодай частково залишимося з цим відчуттями спільності й підтримки одне одного.

Мирослава сподівається, що після мобілізації та підтримки одне одного не почнуться сварки ― тож треба буде навчитися будувати. Так само як треба буде відновлювати українську журналістику після обмежень воєнного стану.

― Буде чим зайнятися ще на пів життя, ― жартома каже вона.

А поки що опрацьовує зняті в Україні матеріали. І планує бути в Україні в річницю вторгнення, а протягом 2023-го хоче і зовсім перевезти до Києва бюро Східної Європи.