Дмитро Крапивенко

Уранці 22 лютого Дмитро Крапивенко пішов до військкомату в Києві, щоб приєднатися до тероборони. Попри хаос, йому пообіцяли двотижневе навчання з наступного дня. Та коли 23 лютого вже сформований підрозділ з’явився у військкоматі, їх відправили додому ― оголосили мобілізацію оперативного резерву першої черги, і всім було не до новобранців.
Наступного дня Дмитро прокинувся від телефонного дзвінка:

― Кум, кадровий військовий, сказав: «Вставай, куме, війну проспиш». Я розбудив дружину, ми прислухалися ― і почули кілька вибухів.

Що робити, Дмитро знав чітко: відправити родину в безпечне місце, зібрати рюкзак і піти до військкомату. О дев’ятій командир відділення сказав збиратися. Ввечері Дмитро вже отримав зброю ― день закінчувався у небезпеці й хаосі.

Перші два місяці він служив у Києві. Бачив, як тривожне місто жило в похмурій готовності до неминучих випробувань. Дмитрові це нагадувало історії про блокадний Ленінград. Було відчуття гордості й жаху ― це все руйнуватимуть, але огризатися буде кожна вулиця. А з середини березня місто почало відроджуватися ― і тепер кияни п’ють смузі на терасах. Дмитро за це нікого не засуджує ― тил повинен бути тилом. До того ж ніколи не знаєш, хто з людей на терасі скільки жертвує на армію і як допомагає країні.

― Війна кожному довела, що треба воювати за своє місто, ― каже Дмитро. ― Раніше було багато скепсису: нащо воювати за той Донбас? А зараз спрацював феномен тероборони: ти не можеш сказати, що в тебе все добре, бо завтра цього може не стати. І не можеш відмовитися йти далі, опинившись на межі свого міста.

Так і Дмитро не спинився після деокупації Київщини. Тепер продовжує воювати, проте де саме ― не зізнається.

Армійська служба не стала для Дмитра несподіванкою. Він виріс у родині офіцера у військовому містечку. Його друзі-однолітки, дорослішавши, обирали батьківську професію, тож Дмитро завжди знав, що відбувається в українському війську. А після 2014-го ― і поготів: тоді не взяв до рук зброю, але став волонтером, і коло спілкування зосередилося на військових і тих, хто поруч з ними.

― Повномасштабна війна потребує більше зусиль, більшої кількості людей, ― розповідає Дмитро про своє рішення 22 лютого. ― Я думаю, з кожної галузі, як у середньовічному місті, повинні бути добровольці ― і серед журналістів таких багато. Я фізично придатний, умію поводитися зі зброєю, і ключове: мені не страшно взяти автомат і випустити по ворогу кілька набоїв. Я не гуманіст і не сопливий романтик.

Так само Дмитро не боїться армійського побуту. Зрештою, він його добре уявляв, і виявився фізично підготовленим краще, ніж у 18-20 років. Ще зі школи він не любив спорт, та в 30 років дружина після тривалих розмов про зайву вагу подарувала йому абонемент у спортзал ― тож тепер у нього болять руки, ноги та спина, але ритм армійського життя він витримує. Він не звик спати на жорстких нарах або дитячих матрацах, прати в холодній воді, жити у вологому лісі й за туалет мати дірку в землі, — але ані такого життя, ані праці не цурається. Хоч і втомлюється подекуди швидше, ніж молодші військові, але не намагається відкараскатися, мовляв, «я ж журналіст».

― Серед тотальної маси людей є повага до освіти й освіченості, ― каже Дмитро. ― Я ніколи не чув в армії зневажливо-радянське «інтелігент». Люди поважають, коли ти виконуєш тут свою роботу.

Головний недолік армії для Дмитра ― відсутність усамітненості. Він потребує її для письма і для читання.

Читає Дмитро, скільки себе пам’ятає. Краще пропустити сон чи обід, але не можливість прочитати кілька сторінок. Приїхавши додому на початку березня, щоб відпочити, він відразу взяв книжку. І зараз, на війні, теж читає.

― Чим може зайнятися солдат, коли має вільну хвилину? Передусім ― подбати про власну гігієну, це обов’язково. Поїсти. І замість того, що бездумно втикатися в соцмережі, я читаю. Це спосіб усамітнитися.

Дмитро вирішив не читати нічого про війну та армію. Звісно, вивчає посібники з тактики або ж інструкції до використання зброї, проте неквапливе вдумливе читання, яке приносить задоволення для нього зараз, ― філософська, літературознавча, біографічна література. Про Хічкока, про німецьких романтиків, про класицизм і соцреалізм, про середньовічну релігію. Називає це гімнастикою для розуму. Обов’язково ― паперові книжки. Носить їх у кишені й так переповненого наплічника разом із документами.

А от писати вдається менше. Для створення колонок потрібні певні умови ― усамітнення, спокій, ноутбук, музика. Навколо ж усі кашляють, курять, обговорюють техніку, дивляться відео. Повісити табличку «не турбувати» не вдасться.

Крім того, виникає питання: про що писати? Дмитро зараз не встигає слідкувати за всіма темами в інфопросторі. Та й що важливо ― задумався, чи це взагалі потрібно.

― Перебуваючи тут і говорячи з різними людьми, я зрозумів, якою переоціненою є політична складова, ― каже він. ― Я й раніше підозрював, а тепер таки побачив, що людям просто нецікаво, хто з політиків що сказав, куди перейшов і що приховав. Це гра в бісер. Так дрібно, що за цим лінь стежити. Але є принципові речі, за якими я не можу не слідкувати ― наприклад, ситуація з «Національним марафоном» або з Юрієм Бутусовим. і це теж політика. Взагалі, все навколо ― політика. Але метушня довкола того, хто до якої партії перейшов і де відпочивав, ― це порожняк.

Проте полишати журналістику Дмитро точно не планує ― звісно, прийнявши присягу, буде служити до кінця воєнного стану, але після завершення війни хоче повернутися на «Суспільне».

― Я люблю свою роботу, і я від неї не втікав, ― стверджує він. ― Я сподіваюся, що в нашій країні і в нашій журналістиці буде нова доба, нові теми для обговорення. Хочеться чогось масштабного. Сперечатися про відбудову Маріуполя, наприклад.

Дмитро вірить, що за його життя суперечок про примирення з Росією чи повернення до неї вже не буде. Каже, що принаймні зараз вибір між Росією та Європою зроблено ― насправді, ще в 2014 році. Попри це, питання культурної дискусії складніше ― бо ж люди можуть бути в українському війську і при цьому слухати російську музику чи дивитися російське кіно.

― У порожню душу заходять біси страшніші, ніж попередні, ― певен Дмитро. ― Тому для витіснення російської культури з нашого простору ми повинні заповнювати всі порожнини. Створювати дуже багато українського ― і якісного, і примітивного також. Не все може мені подобатися, але воно наше. Так заповнюється порожнеча. А щодо решти ― то краще відсутність будь-чого, аніж щось російське.

Проте в історичній перспективі Дмитро не вважає, що існують точки неповернення. Як приклад наводить саму Росію, яка запевняла в перемозі над фашизмом — і сама ж перетворилася на фашистську державу.

Тож самозаспокоюватися або дивитися на війну через рожеві окуляри Арестовича не варто.

― Людей треба тицяти мордою в об'єктивну реальність.Це буде для них жорстоко, травматично, але хай вони приходять до тями, а не слухають про те, що в Росії вже нема кому воювати, ― наполягає Дмитро. ― Є в психології поняття «значущий інший», простіше кажучи – авторитет. Ним може бути хто завгодно. І для людей, які живуть у Диснейленді, має з’явитися той, хто скаже: зніміть рожеві окуляри і викиньте кудись подалі; я вам розкажу, що втрати великі, війна надовго і наслідки будуть важкі.