Ірина Шевченко

На відміну від решти колег, які тепер дотичні до війська, ранок Ірини Шевченко 24 лютого почався вже в повній бойовій готовності. Вона з підрозділом стояла біля Пісків, і військові очікували наступу саме на їхньому напрямку. Проте у росіян був інший план, і бої за Піски розгорнулися згодом.

Хоча в цій здогадці Ірина помилилася, щодо повномасштабного наступу загалом вона мала рацію. За рік до нього вона запостила фото у військовій формі з підписом «Ніщо не зупинить ідею, час якої настав».

― Я на війні з 2014 як журналістка, і в якийсь момент відчула, що мені нецікаво займатися будь-якими темами, які не стосуються цієї війни, поки вона триває, ― пригадує Ірина. ― А коли ти знімаєш сюжети чи пишеш статті про те, що тобі нецікаво, то й задоволення від роботи не отримуєш, і не можеш працювати як слід.

Із «5 каналом» Ірина постійно їздила працювати в зону бойових дій і чула від прес-офіцерів, що вони шукають помічників. Та все ж не наважувалася запропонувати свою кандидатуру ― сумнівалася, зважаючи на вік і стать. В одному з відряджень Ірина познайомилася з помічницею прес-офіцера, якій було років 20. Спитала її, чому зробила такий вибір. «Ну хтось же має тут бути», ― відповіла військова, й Ірина подумала, що вона теж так зможе.

У наступному відрядженні на початку 2021 року Ірину познайомили з командиром батальйону, який шукав прес-солдата. Зрозуміла, що це її шанс. До того ж очікувала на гарячу фазу війни і розуміла, що тоді як цивільна журналістка матиме менший доступ до фронту. А вона ще з Майдану пам’ятала: найспокійніше ― в епіцентрі. Тим паче, поруч люди, які знають, що робити, і зброя, яку можна використовувати.

Був лютий 2021-го, вона йшла у Голосіївський військкомат у жовтому пуховику, шапочці з вушками і мала «відношення» (так зветься документ-запрошення) від командира батальйону на посаду «стрілець-помічник гранатометника». Військовий, приймаючи документ, поглянув на неї ще раз, і жартома мовив: «Так і бачу вас з гранатометом». Зрештою, гранатомет Ірина таки опанувала. А зброю вперше взяла до рук ще навесні 2014-го.

― Я тоді працювала на Liga.net, на сході вже точилися бої, ― пригадує Ірина. ― Тероборона Майдану організувала виїзд на полігон, щоб навчити азам поводження зі зброєю, тактичної медицини, тактики ведення боїв у місті. Мене це не те щоб цікавило ― я просто відчувала, що мушу вміти це, коли йде війна.

Ці знання знадобилися на навчаннях на полігоні в Десні. Там було складно. Майже всі тренування ― у бронежилетах, касках, із важким автоматом. Вона вчилася правильно тримати автомат, правильно цілитися, правильно дихати. Ірина, хоч і звикла до фізичних навантажень завдяки альпінізму, на собі засвоїла, що професія військового ― це фізично складно. Так само через захоплення пішим туризмом вона звикла до життя в польових умовах.

Весь час, аж до 24 лютого, Ірина з батальйоном або була на фронті, або навчалася.
― Це робота військового: ти або воюєш, або вчишся воювати, ― каже вона. ― Якщо навіть із автоматом елементарним не працювати постійно, навички втрачаються. Це як з іноземною мовою.

У Піски батальйон приїхав у листопаді 2021-го, коли західні розвідки почали попереджати про вторгнення. Містечко вже тоді було як рана, що ніяк не загоїться. Ірина ходила розбитими вулицями і не могла не думати про те, що саме такою росіяни хочуть зробити всю Україну ― їхня мета: не загарбати, не поневолити, а зруйнувати.

У тому, що повномасштабна війна буде, Ірина не сумнівалася. Вона як історикиня за освітою бачила розвиток подій глобально. Конфлікт не міг бути замороженим, як у Грузії чи Молдові, адже Україна чинила опір і переконувала міжнародну спільноту, що це не громадянська війна, а зовнішня агресія. За таких умов Росія могла або вивести війська, або продовжити вторгнення. Вибір ворога був очевидний.

Проте все одно ніхто не був готовий до того, що сталося. До цього ніхто не мав досвіду таких потужних артилерійських обстрілів, зміненої тактики, будування настільки міцних і глибоких укріплень, використання нової техніки.

Попри те, що з перших днів серйозного наступу на Піски не було, частина батальйону виїжджала працювати до інших міст, більш гарячих точок Донеччини, наприклад, у Волноваху.

― А влітку росіяни почали пробувати просуватися на нашому напрямку, ― пригадує Ірина. ― Остаточно зруйнували Піски, коли брали штурмом наші позиції. Все йшло по наростаючій. Спочатку мінометні обстріли ― 82 мм, 120 мм. Потім важчі калібри. І найбільш активна фаза ― це було щось жахливе. Я не уявляю, як хлопцям вдалося витримати більше тижня під безперервним артобстрілом. Єдине, чого не було ― ядерних бомб. Усе інше висипали ― «Гради», танки, 220 мм, 150 мм, касетні, фосфор. І хлопцям вдалося втриматися, відбити кілька штурмів. І коли вже навіть підвалів у тих Пісках не залишилося, хлопці відійшли на запасні позиції. Навіть «військовий аналітик» Гіркін вважає операцію в Пісках ганьбою російської армії. Так і є. Тому що вони мали ідеальну логістику неподалік Донецька, де все під рукою ― і кілька кілометрів вони проходили кілька місяців із важкими втратами.

У той період Ірина в Пісках не була ― стояла з частиною батальйону на інших позиціях. Тоді як ніколи розуміла, що тяжкість умов пізнається в порівнянні. У неї не було зручного душу чи туалету, але й на голову їй не падали щохвилини бомби. Вона могла поспати некомфортно, але це був сон, а не цілодобова відсіч ворогу.

― Я не порівнюю себе з хлопцями на передовій, вони надлюди. Вони стоять між життям і смертю в тому сенсі, що не пропускають смерть далі. Там, де стали стіною, вони її зупиняють, ― каже Ірина. На питання про страх додає: ― Коли я підписала контракт, усвідомила, що може статися що завгодно ― мене можуть вбити, ця смерть може бути дуже страшною. Але я прийняла ситуацію. Тільки тоді можна діяти логічно ― і тоді, можливо, у тебе з’явиться шанс уникнути смерті, чи принаймні страшної смерті. А може, й не з’явиться. Страх від того не зникає. Страшно всім. Колись я запитала 22-річну дівчину, чи було їй страшно під обстрілами, чи хотілося втекти. Вона сказала, що страшно було, але бажання втекти не виникало. Бо поряд були люди, з якими хотілося залишатися, йти до кінця, перед якими було б соромно, якби дала слабинку. Це те, що нас тримає ― люди поряд.

Щоразу, коли ці люди, що поруч, ідуть на бойове завдання без Ірини, вона чекає на їх повернення. Повідомлення про те, що все гаразд і втрат немає ― як подарунок. На жаль, так не завжди. Найтривожнішим було очікування повернення з-під Вугледара.

― Окупанти в плані втрат позбуваються свого сміття, а в нас кожен на вагу золота, ― каже Ірина. ― Коли ти навіть не знаєш людину близько, але розумієш, що він робить і навіщо, то втрати ― це дуже боляче. Наші воїни ― еліта, шляхта, бо вони обрали цей шлях. Це особлива каста людей, що здатні здолати свій страх, кинути виклик смерті. Це людина надвисоких якостей. Неважливо, чи в них є вища освіта, чи це звичайні сільські дядьки ― вони здатні зробити надзусилля, піти назустріч смерті і зупинити цю смерть. Іноді ціною власного життя.

Поруч з ними Ірині справді спокійніше, ніж у цивільному житті. З «цивілізації» сумує хіба за нормальним душем. Але взагалі, каже, не бракує нічого ― навіть у Піски вони ще замовляли піцу й суші на позиції. Тож ані туги, ані бажання відпочити немає. Ірина каже, що відпочити до перемоги точно не зможе ― бо думками все одно буде на фронті. Тил її не дратує ― навпаки, радіє, що люди відпочивають і займаються своїми справами, бо це означає, що сили оборони добре виконують свою роботу.

― Багато військових хочуть повертатися в спокійну радісну країну. Нам не потрібно, щоб люди весь час страждали і посипали голову попелом, ― каже вона. ― Ми не хочемо бачити сумних стомлених людей ― ми їх тут бачимо достатньо.

Відколи приєдналася до свого батальйону, Ірина лиш на кілька днів їздила до родини в Одесу. Туди вони переїхали, коли їй було 12 ― тата запросили працювати у філармонію, і вони покинули Крим. На півострові з 18 сторіччя жили предки мами, кримські євреї. Ірина завжди знала, що це ― її земля. Так само спрацювало з Донеччиною, звідки родом її тато. Хоча в регіоні вона не була до 2014-го, иа приїхавши ― закохалася. Батько згадував про Донеччину тепло-болісно, адже тут більшовики вигнали родину з дому і все відібрали. І про схід, і про Крим Ірина знала ― їх насильно зросійщували. І так само знала, що за цю землю треба боротися.

У тому, що вдасться повернути всі окуповані землі, Ірина не сумнівається. Деокупація Донбасу і Криму їй бачиться такою ж логічною, як і повномасштабне вторгнення. Проте вона застерігає, що це відчуття не повинно розслабляти цивільних ― навпаки, на фінішній прямій важливо не помилитися і бути як ніколи сконцентрованими. Права на помилку немає.

Тож Ірина намагається добре робити те, що від неї залежить зараз. Тепер вона ніби опинилася по інший бік журналістики і супроводжує колишніх колег, знімає побратимів і розповідає про них. У 2014-у і згодом вона була серед тих, хто на практиці сформував теперішні правила роботи журналістів у зоні бойових дій. Питала, що можна знімати, що може здати позиції, як пересуватися. Ті, хто дотримувався цих правил раніше, продовжує це робити. А от з іноземцями буває дуже важко. Окрім фахівців, які швидко засвоюють правила роботи в Україні, є й ті, хто взагалі не розуміє, що таке війна, як на ній працювати і що відбувається в країні. Наприклад, не завжди розуміють, що можна знімати, а що ні. Не розуміють, що через щільність обстрілів можна всю зйомку пролежати обличчям в землю або що не слід приїжджати на позиції великими групами з продюсерами, адже це привертає увагу.

Проте сама Ірина в журналістику не планує повертатися.

― Цивільна журналістика мене розчарувала останнім часом, ― каже вона. ― А саме скандали із закупівлями продуктів у Міноборони. Це неохайне дослідження, з грубими помилками, категоричний висновок про те, що міністр оборони повинен піти у відставку. Як військова я відчуваю, що мене підставляють. І так само, як із закупівлею нібито неякісних бронежилетів, нічого не довели, зради немає. Не розумію, чому люди шкодять своїй армії, не розбираються, не усвідомлюють, що їх використовують. Їх цікавить лише хайп. Це журналістика не фактів, а мемчиків, і я себе в ній не бачу.

Закінчивши розмову, Ірина збирається на полігон ― знімати тренування. Вона сподіватиметься, що вдасться зробити кадри, коли військові її не помічають і не позують. Тоді вони найбільше схожі на себе, найкращі. І хтось спитає, чи не хоче вона теж постріляти. А вона, звісно, хоче.