Ельдар Сарахман

На запитання «Як ти?» Ельдар Сарахман, український журналіст, фотограф та відеограф, відповідає: «Чудово. Краще, ніж 4 місяці тому, коли потрапив у військкомат». З 2015 по 2017 рік він регулярно їздив у зону АТО і бачив, що відбувалося у війську — але не знав, що таке армія. Рішення стати до лав ЗСУ ухвалив сам. У липні закінчив курси аеророзвідки, хоча вже й мав шестирічний досвід управління квадрокоптерами. Залишатися в цивільному житті з такими навичками мучила совість, хоч піти з «Української правди» в армію, в невідоме було складно. Однак спрацював внутрішній запобіжник.

«Люди вважають, що армія і військо — одне ціле. Насправді це дві різні планети, — розповідає Ельдар. — У військо відразу потрапили ті, хто мав досвід строкової служби, ТРОшники, яких направили до якихось підрозділів і бригад. Там справді злагода і неймовірні відносини між побратимами. А в армії, як висловлюється мій знайомий військовий, зоопарк — тваринні інстинкти проявляються з першого дня: вижити, щось з’їсти, щось сховати на потім. Я, наприклад, досі маю снікерс із першої посилки, яку мені вдалося отримати, коли ми жили в лісі та проходили курс молодого бійця. Йому вже чотири місяці».

Під час бойової підготовки Ельдар із побратимами місяць не бачили людей. Милися з пляшки або раз на тиждень у водоймі, а після цього всі лікували кон’юнктивіт. Дощова вода по коліна затоплювала їхні намети. Армія об’єднала в одне ціле те, що Ельдар називає «карнавалом», — людей, різних за походженням, характером, рівнем виховання й освіти. Дивлячись на побратимів збоку, як журналіст, Ельдар помічав мотивацію, яка спонукала їх піти воювати, що насправді стояло за їхніми рішеннями та які ілюзії вони мали щодо військової служби. Водночас відчувалася і ментальна прогалина: небагато людей там читали «Українську правду» і «Радіо Свобода» та були медіаграмотними.

«Можливо, як журналіст, можливо, як побратим, я розплутую павутину і бачу, які трагедії стоять за цими солдатами. У когось у сім'ї негаразди, з дружиною проблеми. Хтось повернувся з-за кордону, із заробітків у Польщі, Чехії, Англії. Люди, які не були в Україні п’ять років, випали з нашого ментального контексту. Вони знають про те, що тут відбувалося, лише з новин», — розповідає Ельдар.

Армія ламає людей і змінює їх. На відміну від російської, в українській армії немає усталеної традиції жорстких відносин між солдатами й офіцерами, дідівщини і тотального алкоголізму. Людей об’єднує віра в захист країни. Солдати мають свої повноваження і можуть їх оскаржувати, але слід розуміти тонку межу, де це робити доречно. Українська армія і досі потребує реформування, і про це варто говорити після війни. Але вона справді народна і тримається на людях, без яких нічого б не було.

«Важливіше завдання — це вижити, а не рубати русню. Нам ще треба буде повернутись і на рівні наших сімей — а я свою хочу розбудовувати — створювати наше середовище», — каже він.

Ельдар служить в аеророзвідці. Він керує дронами, які нині визначають хід війни. Час, який пішов на опанування цієї складної спеціальності, допоміг журналістові морально підготуватися до того, що чекало далі. Тому, опинившись на курсі для новобранців, він простіше сприймав складні побутові умови чи командирські вказівки. Хоча встиг за цей час зненавидіти піксель — через те, що тижнями носив один і той самий одяг без можливості прийняти душ. Справжнє щастя відчув, коли після завершення підготовки вперше сів у тролейбус — у місті він побачив красивих і доглянутих людей, які гуляли і сиділи в кав’ярнях. Ельдар дуже любить каву, але не пив її місяць, адже не мав можливості отримати посилку від рідних.

«У кого немає хорошого тилу, дружини, коханої людини — це катастрофа. Ця підтримка і любов дуже потрібна. Дуже важливо говорити людям, що ви їх любите, особливо тим, хто на передовій. Я не знаю, що ще може там тримати», — каже Ельдар.

Публічність допомогла Ельдарові за кілька днів зібрати понад 200 тисяч гривень на потреби його підрозділу. На ці гроші вдалося купити якісну амуніцію, форму та заправну станцію, які зараз у дефіциті. Завдяки колезі Михайлові Ткачу, «Українській правді» та Дмитру Рясному десантно-штурмові війська отримали пікап.

«Цікаво бачити, як змінюється ставлення до тебе в армії, коли в тебе з’являється залізний кінь. Починають поважати, думають: як у звичайного солдата міг з’явитися пікап? У деяких не складається пазл, що медійність — це дуже важливо, і ці зв’язки можуть допомогти в майбутньому», — каже Ельдар.

В аеророзвідці проявляється цивільний журналістський фах Ельдара. Однак зараз на перший план виходить не художній, а технічний бік роботи. Всі завдання банальні й чітко окреслені: кадри, які треба відзняти, монтаж, який треба виконати, трансляції, які треба провести. В армії Ельдар Сарахман знімає полігони і військову техніку, зокрема поставлену в межах лендлізу.

З початком повномасштабного вторгнення прийшло розуміння, що служба в армії — це обов’язок. Ще 24 лютого Ельдар був цивільним журналістом. Він вивіз дружину до Львова, певний час працював дистанційно, а у квітні повернувся до Києва. Їздив знімати Ірпінь, Бучу, Чернігівщину та Сумщину. На власні очі бачив місця катувань, зустрічав змучених і травмованих людей. Працюючи журналістом, Ельдар сильніше відчував стрес. Натомість в армійському середовищі війна сприймається спокійніше, зсередини. А на рефлексування немає часу.

«Ми всі постарішаємо. Ми всі будемо травмовані. Дивлячись на журналістів уже як військовий, я розумів, що більшість із них добре знає історичний контекст, — згадує Ельдар. — Однак були й ті колеги, хто не міг повірити, що росіяни здатні на таку жорстокість. Люди, ви де народилися? Масові вбивства, катування, зґвалтування завжди йшли від нашого північного сусіда. Яке людина має право працювати в журналістиці, не знаючи, що Росія завжди була нашим ворогом номер один? Для мене всі катування в Ірпені, Бучі, всі ексгумації, які я бачив, не були шоком. Тому що історія повторюється».

У колекціях Ельдара більше немає ні російської музики, ні російської літератури, натомість з’явилося усвідомлення того, як багато якісного, нового, українського з’явилося в нашому культурному середовищі. Він переконаний: якщо українці, а зокрема журналісти, далі тягтимуть у нашу публічну сферу російську мову і контент, за 20 років у наші двері знову постукає війна. Наставником Ельдара на його шляху до українськості став дядько. Саме завдяки йому Ельдар почав досліджувати історію сталінських репресій в Україні, ходити в архіви, вивчати документи і фотографії. «Я дихаю українською мовою», — тепер стверджує він.

Як відеограф, Ельдар Сарахман бачить Україну, ніби складену з різних текстур і пейзажів — так, як це видно з висоти польоту дронів. Особливо любить Полтавщину — за чорноземи на рівні горизонту. Любив і теплий пейзаж Маріуполя — м’які схили і Азовське море. Усі українські міста, в яких Ельдарові вдалося побувати, зараз живуть війною і проходять через свої метаморфози. Прокинувся схід, південь і центр України, пробудилося історичне козацьке минуле. Війною дихає Дніпро — і це помітно за кількістю швидких, які постійно рухаються містом, везучи до лікарень поранених військових.

«Попри війну, люди залишаються прекрасними. Це те, що відрізняє нас від росіян, — стверджує Ельдар. — Ми розбудовники, ми любимо життя в різних його проявах, а вони — некрофіли. Чому так багато звірств і катувань сталися в сотнях містечок і сіл? Тому що росіяни керувалися принципом, що бог помер. Хіба освічена людина буде вбивати і знущатися з цивільних? Ці примітивні люди, які застрягли в 1997 році, увірвалися в країну, яка жила в 2022-у».

Про високе у війську найчастіше говорять біля ватри — удвох чи втрьох. Обговорюють плани на майбутнє, родину, бізнес. Осмислюють життєві вибори. Ще три місяці тому Ельдар шкодував про рішення піти в армію. Йому, як і багатьом його освіченим побратимам, здавалося, що мізки в армії нікому не потрібні. З часом прийшло розуміння, що він на своєму місці. Зараз Ельдар у резерві й констатує, що до всього готовий, багато чого вміє і знає для роботи на передовій. Навчився поводитися зі зброєю, у травні отримав права, щоб водити свій пікап. Тепер мріє поїхати з побратимами в подорож Україною, щоб показати їм класні місця — свою країну потрібно знати.

Стикаючись в армії з різними характерами й особистостями, Ельдар переконаний, що простих людей треба любити і слід про них говорити. На це заслуговує кожен солдат, тим паче кожен загиблий український військовий, незалежно від того, були вони медійними особистостями чи ні.

«Ми винесемо з війни кулю ментального розриву з російським світом. Скільки наших людей загинули, скільки зникли, скільки в полоні… Скільки найкращих ми втрачаємо… Вони будуть частиною нашого подвигу. Я не знаю в історії прикладів, де б ще люди так героїчно боролися на війні. В книжках про таке не прочитаєш», — каже Ельдар.

На війні він навчився йти на компроміси і зрозумів, якою важливою є родина. Її він готовий захищати і за неї боротися.

«Якби не Іра (дружина Ельдара — ред.), я б не витримав, — зізнається він. — Вона все відчувала з мого стану ще в перший місяць. Поступово все якось вирівнялося, але вона мене дуже підтримує, і це справді важливо. Навіть не так ті батончики, які вона передає, а просто усвідомлення того, що тебе люблять і чекають. Україна тримається на жіночих плечах».