Віра Курико

― Зараз я розриваюся між постатями чернігівки, журналістки і дружини військового, ― розповідає про себе Віра Курико.

Уночі 23 лютого вона була в Чернігові. Читала книжку про озеленення Донбасу, боротьбу з його природою, до якої доклався Віктор фон Графф. Розповідала про це чоловікові. І після ранку 24 лютого кілька місяців не могла згадати те ім’я ― взагалі нічого не могла згадати.

Попри те, що Віра з чоловіком мали план на випадок великої війни, вранці цей план розсипався. Вони схопили кота, собаку зі зламаною лапою, валізу з книжками й літніми платтями і рушили на авто до Києва. На півдорозі заспокоїлися, передумали і розвернулися. Ввечері бої підійшли за 7 кілометрів до міста, було страшно потрапити в окупацію. Тож уночі вони знову вирішили їхати, вже до Львова.

― Я почувалася абсолютно розбитою, не розуміла, що робити: я ж журналістка, репортерка, це саме та мить, коли мусиш працювати, а ти поїхала до Львова — і що, ти звідси працювати будеш? ― пригадує свої думки Віра. ― Так само пригніченим був мій чоловік.

Зрештою вони знову вирішили повертатися до Чернігова. Розпитали про дорогу. Хтось казав, що проїхати до міста ще можна, а хтось запевняв, що дороги вже немає. Але вони вирішили спробувати.

― У ті дні здавалося, що ти вже неживий ― а нежива ціль неранима, ― каже Віра.

Дорогою до Києва військові на блокпостах були прискіпливі й підозріливі. Що ближче до бойових дій, то більше було жартів і легкості. Їм і самим ставало легше. Хоч бачили розстріляні авто дорогою, не знали, що це відбувається масово. Проїхали через села, не знаючи, що вони вже окуповані.

― Мій чоловік пішов до війська, а я залишалася у своєму місті, ― каже Віра. ― І мені раптом стало так добре, так гарно. Я думала, що буду репортеркою і працюватиму. Але потім усе склалося не так, як я планувала.

Віра любить Чернігів ― без сумніву. Колись давніше їй радили їхати до Києва, працювати на великі медіа. Коли спробувала, то постійно плакалась чоловікові, що треба повертатися додому. Зробивши це, стала найщасливішою в світі людиною. Формулювання «регіональна журналістка» її аж ніяк не лякає, навпаки ― Віра найкраще знає своє місто й область, тож зможе знайти саме тут найглибшу історію. Їй подобається працювати в своєму регіоні, вона не вважає це регресом, а навпаки ― вдосконаленням. Власне, саме завдяки знанням про свій край Віра бачить за відомими всім руїнами глибшу історію.

Наприклад, вона вже пів року ― небачена розкіш для «всеукраїнських журналістів» ― працює над матеріалом про авіабомбардування на вулиці Чорновола. Це сталося в день її повернення до Чернігова, 3 березня. Російський літак скинув від 6 до 8 некерованих бомб або ракет ― поки що матеріали слідства закриті. Загинуло щонайменше 47 людей, Вірі ж відомо про 57 смертей. Вона чи не щодня бачиться з людьми, які там мешкали, і бачить не вирви, а життя.

Бомби зруйнували тоді три будинки ― п’ятиповерхівку, де загинуло багато літніх людей, які через вік не спускалися в підвал; частину сімнадцятиповерхівки, де жили молодші родини, які слідкували за соцмережами і були більш уважні, та цегляний будинок у дворах, де жили переселені з Прип’яті. Останній дім погано видно з дороги, тож до медіа він потрапляє нечасто. Але для Віри він переповнений слідами втраченого життя.

Одна з найбільш символічних квартир для неї ― домівка Марини Єщенко, яку в п’ятнадцять евакуювали з Прип’яті. Її родина тоді змогла прихопити з собою лише бабусину швейну машинку. І ця машинка — чи не єдина річ, яка вціліла після бомбардування. Знайшовши її, Марина вирішила, що квартиру вже не залишить і цього разу не підкориться обставинам, ― вона почала склити вікна, ще коли все було надто непевним.

Бомба, що влучила в 13-й поверх будинку поруч, рознесла квартиру вчительки української мови і літератури, яка роками недоїдала, аби тільки викупити її і завершити ремонт ― і виплатила все напередодні вторгнення. Коли в зруйновані квартирі вцілів і втримався фіолетовий диван, вона казала: «Цей диванчик ― це я, це я все ще тримаюся».

Так само у Віри є свої історії зі зруйнованого готелю «Україна» в центрі міста. Він не був прикметний нічим, окрім людей, які там працювали. Наприклад, пані Віра, яка 50 років стригла в тамтешній перукарні чоловіків, і вони роками з нею віталися, проходячи повз. Тепер жінка залишилася без роботи. Або ж пані Липа, покоївка готелю. Її дитинство припало на Другу світову, її хату дивом не розбили, дім по завершенню війни перевезли з села на околицю міста, яке згодом його й «поглинуло». За 80 років у хату пані Липи влучив російський снаряд, а за 10 днів після цього бомба впала на готель, де вона працювала все життя. Попри все родина вирішила, що хату треба відбудувати ― якщо в неї була така тяжка доля, вона мусить залишитися пам’ятником цій родині, її опорою.

І розбита красива чернігівська бібліотека теж має для Віри значення. Вона знає її історію, жила поруч і щодня фотографувала, щоб бачити, як та змінюється через погоду та пори року. Удар по бібліотеці пам’ятає добре. Вони з подругою переживали облогу міста разом. Виходили курити на вулицю, слухали обстріли, слідкували, чи не горять, бува, будинки сусідів. І тоді було не так лячно.

Що менше ставало сигарет, то рідше виходили на вулицю. Літаки були чітко за розкладом ― дванадцята ночі, четверта й шоста ранку. Віра накривалася ковдрою з головою ― нібито це могло захистити. У ту ніч вони з подругою майже не мали сигарет, лежали на підлозі, вкрившись, коли почули вибухи неподалік ― аж дерево в стінах почало тріщати. Зранку дізналися, що то влучили в бібліотеку й стадіон. Та більше переймалися, що загинув хлопець. Віра побувала на місці влучання вже за два дні. Здавалося, що дах бібліотеки тримається на одному шматочку різьблення, а вирва на стадіоні була кінематографічно красивою.

― Страшно було подумати, що щось таке жахливе може викликати відчуття краси, ― ділиться враженнями Віра. ― Та іноді в Чернігові була Віра Курико — жителька міста, а інколи вже Віра Курико — репортерка. Вони геть по-різному сприймали на ці ситуації.

Віра-чернігівка купувала в «Сільпо» дорогі креветки й набори для суші, бо в оточеному місті не було більше нічого. Повзала з подругою по калюжах, бо ж обстріл, а та не випускала з рук сигарету, бо остання. Не могла додзвонитися до подруги, чий район бомбардували, бо та замість телефону зазвичай заряджала електронні сигарети. Тепер це все Віру смішить ― сміється, щоб захиститися.

Її улюблені історії з часів блокади міста ― про сигарети.

― Це була катастрофа, ― сміється Віра. ― Сигарети в місті закінчилися, і їх треба було виловлювати, бігаючи між магазинами і слухаючи поголос. Прибігаєш ― їх уже нема. А потім якийсь дядько відкриває «Рено», ніби плащ, дає тобі білі пальонки, закурюєш, воно згорає за хвилину, бо там усередині недопиляне дерево ― але норм, іде й це, коли в тебе щодня стріляють.

У моменти відчаю вона ходила по магазинах і просила продати їй сигарети хоч за 500, хоч за 600 гривень ― бо на що взагалі витрачати гроші в блокадному Чернігові? Врешті побачила, як роздають мойву, по 700 грам на руки. А поруч курив чоловік. Віра попросила продати їй сигарети, а він запропонував обміняти їх на рибу. Вона вистояла чергу, віддала мойву ― а він їй лише одну сигарету дав натомість. Віра сміється і каже, що досі його за це ненавидить.

Але вона бігла додому, обіймаючи ту сигарету, і хотіла поділитися з подругою. То була найсмачніша в житті «Прилука» без фільтру.

― Коли я її закурила, мені згадалися всі фільми і репортажі про оточені міста, де сигарета — це валюта, і це все завжди було таким цікавим, але таким нереальним і далеким, ― пригадує Віра. ― Потім я у Львові їх курила, але вже вони були не такі смачні. Я розповідала про це чоловікові, і він пояснював, що то була сигарета з присмаком бомбардування. Нещодавно я знову купила ці «Прилуки», але знову не відчула того, що відчула вперше ― радості життя.

Віра-репортерка каже, що про це вийшов би гарний текст. А з блокадного Чернігова вона зрештою написала лише один репортаж ― про себе, бо ж за собою якраз і могла спостерігати. У березні й квітні вона картала себе, що з неї не вийшло репортерки, як Ришард Капусцінський — один із її кумирів у професії. Але виявилося, що одна справа — писати про чужі війни, і геть інша ― бути на власній, де іноді треба забути про журналістику, щоб розібратися з побутом і допомогти.

― Війна трохи притамувала моє молодече бажання все зафіксувати, записати і видати неймовірні книги, й показала, що людиною я хотіла б залишатися більше, ― каже Віра. ― І якщо я не стану журналісткою, як Ганна Краль, то можу просто залишитися Вірою, і цього буде достатньо, щоб не марно прожити це життя, яке можуть забрати будь-якої миті.

Зараз Віра живе в Чернігові з собакою і двома котами. У тому ж будинку, по якому від влучання пішли тріщини. Документує воєнні злочини в області. Пише давно омріяну художню книжку ― про те, як дівчина десятьом різним чоловікам розповідає різні історії про свого батька, але всі вони неправдиві, бо він ветеран 2014-го і тепер воює знову, з чим вона не може примиритися. Про труднощі українських родин Віра хотіла написати давно ― бо ж і її тато пішов на війну, коли Вірі було сімнадцять, і воює тепер знову. Тож це книжка про них і їхні складні стосунки.

Віра їздить з міста хіба що до чоловіка на схід, коли є така нагода. Він теж тепер на фронті, хоча вона й зарікалася, що цього не буде. Думає тепер, що краще би плакала і падала на коліна, аби він не йшов. Але 24 лютого світ перевернувся, і цього вже не змінити. Тож Віра їздить до нього на побачення. У цьому її не може спинити ніщо. Це її буття дружиною військового часом страшне, а часом сумне.

Найкраще їхнє побачення було, коли тривали бої за Лисичанськ.

― Ми мали добу. Це був день, коли я хотіла, щоб нас розбило ракетою і більше ніколи це не продовжувалося, ― зізнається Віра. ― Я виїхала до нього в Костянтинівку, і хлопці нам дали можливість заночувати у зеленому запорожці: у багажнику кулемет, під нами баули, автомати, десь бахкає ― а ми просто спимо. Зранку чоловік приніс мені каву у пластиковому стаканчику і булочку, обв’язану стрічкою. І це був найсмачніший сніданок у моєму житті ― а ще вперше з 24 лютого я виспалася.

А ще Віра розповідає про зустріч на межі Донецької і Дніпропетровської областей. Її тоді вивезли з Бахмута, на півдорозі вона вийшла посеред поля і пішла до чоловіка, а він їй назустріч ― між ними було 10 кілометрів. У той день вони лежали на полі, залитому сонцем, курили і говорили про те, якими вийдуть з цієї війни. А романтику постійно переривали брудні військові, що ходили поруч і шукали річку.

― Це було майже нестерпно, ― сміється Віра.

Якими ми всі вийдемо з війни, вона не знає ― але знає, якими хоче нас побачити.

― Я б хотіла, щоб ми вийшли не злостивими. Стільки чорноти проникло в нас не з нашої провини, але я хотіла б, щоб ми це загоїли. Я не кажу про якісь там пробачення і примирення, не дай Боже, про такі речі для мене ніколи не йшлося і не йдеться. Але загоїти для себе ― і продовжити існувати так, щоб розповідати дітям про пошук сигарет в оточеному місті, а не про наші великі травми.

Але водночас Віра хотіла б зберегти пам’ять. Зараз біля Чернігова стоїть розстріляне авто, скелет авта. Це було авто Володимира Андрійченка, який евакуював поранених і на тому місці загинув. Там стояли десятки таких авто, їх прибрали. А його авто лишилось як пам’ятник ― пам’ятник йому, його вчинкові. Біля авта постійно є квіти, люди зупиняються і читають його історію на табличці.

― Я б хотіла, щоби ми в такий спосіб зберігали пам’ять про цю війну, ― завершує Віра. ― Але самі до себе залишилися не злостивими.